Вчора подивилися “Короля Ліра” Пітера Брука з Полом Скофілдом. Брук, звісно, вкрай монументальний: від п’єси він залишив фактично лише фундамент, на якому збудував жорстку композицію про самодержця-безпредельника, який сприймає лояльність власної родини й свого оточення як щось безумовне й непохитне - і саме тому власноруч стрімко руйнує свій світ, а разом із ним і світ узагалі.

Це не трагедія доброго, але не надто розумного дідуся, як у Козінцева. Це не менш сильна трагедія самозабутнього тирана.

За мотивами фільму Брука я придумав новий підхід до постановки “Ліра”, якого, здається, ще ніхто не застосовував. Практично моноспектакль, у якому протягом усієї дії на сцені є лише Лір. Він спілкується з голосами або звуковими тінями інших персонажів і стає невидимим свідком їхніх учинків.

І лише у фіналі з’являються інші персонажі - і тоді стає зрозуміло, що все побачене й почуте було свідченнями Ліра на Страшному суді.