Києво-Могилянська академія в українській історії
Чотириста десять років тому, – 15 жовтня 1615 року, – було засновано навчальний заклад, який трохи пізніше отримав статус академії, відомої під назвою Києво-Могилянська. Якими б не були досягнення та невдачі сьогоднішньої академічної та інтелектуальної України, вона бере початок у цьому творінні Петра Могили.
В історії лише раз відбувся перехід від релігійного до світського світогляду і сталося це в західноєвропейській, ренесансно-католицькій цивілізації. Передумовою такої зміни стала готовність романо-германських варварів до засвоєння римських інтелектуальних концепцій. Спочатку в їх християнізованій версії (Каролінгський ренесанс ІХ ст., схоластика ХІІ-ХІV ст.), а потім, з перевідкриттям давньогрецької концепції гуманізму, і в їх громадянсько-політичній формі (civitas, libertas, res publica, consules, patria, senatus, natio і т.д.). Трансформація врешті-решт призвела до заміни феодальних патримоніальних “політій” (державами в сучасному політологічному сенсі їх навряд чи можна називати), становими державами (state). Італійське Відродження стимулювало інтелектуальну активність і породило дух безмежних відкриттів; Реформація з її концепцією безпосереднього зв’язку людини з Богом сприяла розвитку народних мов. Наступним етапом стало відокремлення церкви від держави та підняття світських національних культур, заснованих на відповідних мовах, які завдяки перекладу на них Святого Письма стали престижними, набули статусу, необхідного для охоплення цілої нації.
В часи, коли на Заході відбувалися ці важливі події, терени теперішньої України зависли між успадкованим православ’ям та латинським католицизмом, що розвивався в сусідніх Угорщині та Польщі. Державні утворення, те ж Галицько-Волинське князівство, будучи за своєю суттю патримоніальними структурами, припиняли своє існування і зникали з політичної сцени разом з припиненням існування своїх династії. Єдиними елементами політичного минулого залишалися православна релігія та її інструмент – штучна і нерозвинена церковнослов’янська мова.
Цей розрив між католицьким прогресом на Заході і православним застоєм на Сході був усвідомлений руськими інтелектуалами нової католицької польської держави. Оскільки патримоніальна Руська держава розпалася, не встигнувши стати становою державою західного типу (state), серед цих інтелектуалів розвинулася подвійна ментальність, яку можна описати відомим виразом “gente Ruthenus, natione Polonus”. З одного боку, вони сентиментально ставилися до своїх культурних традицій і вважали їх належними своєму роду (gente Ruthenus), а з іншого розглядали польсько-католицькі політичні досягнення як такі, що формують політичну націю (natione Polonus). Таким чином, було можливим і навіть прийнятним для людини залишатися членом досвітського родового gens, і одночасно належати до польської католицької станової держави чи natio.
На час Берестейської унії (1596 р.), яка після майже 250-річної перерви спонукала православних русинів діяти, жереб був уже кинутий. Термін gens стосовно православних вже означав народ, який жив у католицькій державі, використовуючи церковнослов’янську, а не свою народну мову як літературну, не прагнучи до державності чи світської культури. З іншого боку, natio, що стосувалося польських католиків, означало станову державу, яка мала національну світську культуру, виражену як латинською, так і польською мовами. Польська res publica могла легко стати patria або ojczyzna для такого gentes, як православні русини.
Тогочасний честолюбний православний діяч Центрально-Східної Європи не міг дозволити собі належати до якогось одного світу: він повинен був бути, як влучно описує Петра Могилу один з дослідників, людиною багатьох світів. Могила не був новатором. Натомість він був найвидатнішим продуктом освітніх і релігійних інституцій тогочасної Європи. Опинившись у владі, Могила просто вдосконалив систему, яку православна Русь розробила після відродження Києва як культурного центру після Берестейської унії.
Головною турботою Могили було перейняти найновіші досягнення західної культури з метою захисту православної Русі та її народу. Але четверте і п’яте десятиліття XVII століття вже не були часом гуманізму, відкриттів і Реформації на Заході; натомість це був час Контрреформації та бароко. Русь опинилася в досить цікавій незвичайній ситуації: вона вступила в епоху Контрреформації, не переживши Реформації, і в епоху бароко, не пізнавши Ренесансу. Це виглядало так, ніби був закладений грандіозний верхній поверх сучасної будівлі культури, але без фундаменту і нижніх поверхів, які повинні його утримувати.
Сьогодні це не є критикою. Могила та його сучасники не мали переваги наших чотирьох століть ретроспективи. Засновуючи Могилянський колегіум та створюючи на його базі наукову школу, вони слідували найвідомішим і найсучаснішим освітнім моделям свого часу, сподіваючись, що їхні зусилля принесуть користь релігійним та етнічним спільнотам православної Русі. Багато в чому їх сподівання справдилися, про що сьогодні свідчить існування українського народу з власною державністю.