Винахід Росії (частина І)

Десятий допис з серії публікацій “Походження слов’янських націй”
Перший: “Витоки Русі”
Другий: “Що сталося з Руською землею?”
Третій: “Литовський варіант (частина І)”
Четвертий: “Литовський варіант (частина І)”
П’ятий: “Становлення Московії”
Шостий: “Становлення народу руського (частина І)”
Сьомий: “Становлення народу руського (частина ІІ)”
Восьмий: “Чи було возз’єднання? (частина І)”
Дев’ятий: “Чи було возз’єднання? (частина ІI)”
     ✦ ✦ ✦
Поєднання національної та імперської ідентичності в сучасній російській свідомості завжди спантеличувало дослідників, оскільки це відрізняє російську ідентичність від ідентичності західноєвропейських імперських націй. Пояснення цьому дав Джеффрі Хоскінг: “Британія мала імперію, але Росія була імперією – і, можливо, все ще залишається нею”. Але географія не єдине пояснення – феномен російської ідентичності, на думку Річарда Пайпса, пов’язаний з тим, що в Росії “піднесення національної держави та імперії відбувалося паралельно, а не, як у випадку західних держав, послідовно”. В будь якому разі виникає питання – де шукати той момент в історії, коли почалося становлення національної держави та імперії?

Одні історики вказують на епоху Петра І, інші – на часи Івана Грозного. Але незалежно від цього можна зазначити, що злиття національного та імперського дискурсів вперше можна ідентифікувати в останні десятиліття XVII ст. Саме в цей час, ще до того, як Московія відкрилася Заходу і стала називатися Росією, вона вперше стала сприйнятливою до нових людей та ідей з нещодавно придбаної козацької Гетьманщини, а точніше з її релігійної та інтелектуальної столиці, Києва. І саме це переплетіння понять національності та імперської державності, що сталося під час зустрічі київських та московських еліт, мало вирішальне значення для формування російської імперської ідентичності.

     Московія йде на захід

Рубіж XVII-XVIII ст. став поворотним моментом у відносинах Москви з близьким і більш віддаленим Заходом. У процесі своєї експансії на захід Росія змінила світ, але вона також глибоко змінилася сама.

Хоча московське суспільство чинило опір гуманістичним ідеям, принесеним до Московії вченими українцями, вплив цих ідей на формування офіційної російської ідеології, культури та ідентичності в другій половині XVII та перших десятиліттях XVIII ст. був надзвичайно великим. Українці першими адаптували західні релігійні та політичні ідеї до православних умов на початку XVII ст. Саме вони почали мислити протонаціонально, розглядаючи націю не як побічний продукт династії та держави, а як окремий і самодостатній феномен, підірвали стару московську культуру, зруйнували традиційну московську ідентичність, засновану на стовпі православ’я. Отримавши освіту та будучи вихованими в інших умовах вони не могли не впроваджувати нові ідеї у свідомість своїх читачів, були в авангарді вестернізації та трансформації Московії в Росію, її суспільства та самосвідомості на етапі становлення історії Росії. Українці, безумовно, допомогли Петру якщо не сформулювати його ідеї, то принаймні артикулювати їх, створивши дискурс, який популяризував і легітимізував його політику. На кілька поколінь вперед вони сформували уявлення росіян про своє минуле, свою роль у світі та свою долю як сучасної нації.

     Проект “славеноросійського народу”

В знаменитому “Синопсисі Київському”, автором якого вважають архімандрита Києво-Печерської лаври Інокентія Гізеля та називають першим “підручником російської історії”, викладено набор ідей, що являють собою намагання пов’язати руську націю з московським царем. Чим це було викликано?

Гізель і його підлеглі, які явно хотіли залишитися в православному світі, негативно відносилися до перспектив стати підданими католицького короля або, що ще гірше, мусульманського султана. Водночас Гізель був таким же палким захисником незалежності Київської митрополії від Москви (і її подальшого підпорядкування Константинопольському патріархату), як і прихильником царської влади над Києвом. Саме царя, називаючи його “православним монархом”, а не патріарха Московського, хотіли бачити своїм покровителем ченці Києво-Печерської лаври.

Погляди автора на етнонаціональну історію світу загалом і Русі та Московії зокрема, з одного боку, глибоко вкорінені в попередню традицію літописання з її пошуком біблійних витоків народів та легендарними оповідями про раннє розселення слов’ян. З іншого боку, автор демонструє безпрецедентну для руського літописання зацікавленість ідеєю нації (народу). Ця ідея постає в “Синопсисі”, поряд із династією, державою та релігією, як один із головних сюжетів історичної оповіді.

Поняття “славеноросійський народ”, введене “Синопсисом”, інколи, в залежності від контексту, може включати також поляків та інших слов’ян. Тим не менш, його ядро базувалося в Києві, окрім руського, який називається також російським, він включав і московитів. В той же час автори мусили рахуватися з існуючою історіографічною традицією, політичними та культурними реаліями свого часу, а тому іноді розглядали “москву” і “русь” як окремі народи поряд з поляками, литовцями і прусами.

“Синопсис” являє собою виклад теорій з різних джерел, зроблений з використанням техніки вирізання і вставки. З хаотичного на перший погляд зібрання часто суперечливих концепцій та інтерпретацій в ньому постає спільний московсько-руський наратив – проект нової нації, як її уявляли собі київські літератори. Концепція єдиної нації (народу), що об’єднує русинів і московитів, була революційним елементом, введеним автором “Синопсису” у сферу ранньомодерної слов’янської етнології. Два дуже відмінні політичні та культурні утворення були об’єднані в кордонах “православного царства”, яке включало також і Московію, яка до цього не була частиною уявної географії ранньомодерної Русі.

Безумовно, у свідомості літописця злиття царської Русі з царською Московією було далеким від завершення. Православне царство мало дві столиці: Київ, який фігурує як “царствений град” і Москва. Воно також мало два духовні центри – осідки двох митрополій, Київської та Московської. Існували також дві армії: царські війська та Військо Запорозьке (Силы царского величества и Войска Запорожского).

Феноменальний комерційний успіх книги в Росії свідчив про те, що твір сподобався. Але, судячи зі всього, на національний меседж там уваги не звертали. На час виходу “Синопсиса” московська придворна історіографія безнадійно загрузла в донаціональній добі, осмислюючи історію Русі та Московії насамперед у династичних термінах. Книга, яку киянин сприймав як історію народу, освіченим читачем у Петербурзі була сприйнята як історія держави.

Як би по-різному не читали “Синопсис” у Києві та в російських провінціях імперії, він, безумовно, сприяв тому, що історія Києва стала невід’ємною частиною московського, а відтак і імперського російського наративу. Початкові труднощі з рецепцією національного послання “Синопсиса” в Московії були частково зумовлені тим, що стара династична, а згодом державницька парадигма набагато краще відповідала інтересам поліетнічної імперії, ніж національна. Але остання, безумовно, відповідала поглядам та інтересам киян на імперській службі, які намагалися забезпечити свою нішу в імперії, використовуючи “слов’яноросійську” національну парадигму.

     Київська Росія

Формулювання та просування слов’яно-російського проєкту автором “Синопсиса” порушує питання про значення терміну “Росія”, який часто використовувався київськими літераторами у XVII – на початку XVIII століть.

В Україні традиція вживання слова “Русь” у його еллінізованій формі – Росія – та похідних від нього сягає щонайменше 1590-х років. Однак в русинських і польських працях того періоду термін “Росія” використовувався виключно для позначення Польсько-Литовської Русі, земель Київської митрополії, але не московських територій. Термінологія, заснована на Росії, також використовувалася в латинських працях козацької еліти, яка здобула освіту в Києво-Могилянській академії. Подальше розповсюдження поняття Росія на Московію, як видається з ретроспективного погляду, сприяло інтеграції українського духовенства та його національного дискурсу в імперську церкву та дискурс.

Трансформацію, розширення цього поняття, можна простежити на прикладі Теофана Прокоповича. Якщо у його трагікомедії “Володимир”, написаній 1705 року та присвяченій гетьману Мазепі, географічні межі Росії – територія Гетьманщини, то зовсім інший образ Росії постає у творах Прокоповича після Полтави. Тепер це “кордони нашого монарха”, які є межами “російської монархії”, “російської держави”, а отже, і Росії. Та земля, яку Прокопович у трагікомедії називав “Росією”, тепер іменується “Малоросією” – термін, відсутній у п’єсі.

Прокопович не вважав Росію багатонаціональною чи багатоетнічною державою. Він взагалі уникав використання терміну “імперія” по відношенню до Росії, надаючи перевагу термінам “держава” або “монархія”. Таким чином, він наклав на по суті імперську державу концепцію етнічно і релігійно однорідного російського (руського) народу, сконструйовану київськими інтелектуалами XVII століття. Київській Росії бракувало “російського монарха”, оскільки нею правив польський король, і Прокопович знайшов ідеальне втілення київського національного ідеалу в трансформованій і перейменованій Московії петровських часів. Така стратегія допомогла вивести Росію на шлях модерної нації, а Прокопович був невтомним будівничим і промоутером національного образу Російської імперії.

     Пошуки вітчизни

Поняття “отчина” для позначення спадщини не було новим. Одна з форм цього слова – вітчизна – стала використовуватися для позначення іншого поняття, визначеного латинським patria – терміну, пов’язаного з розвитком патріотизму та “націоналізму” на землях ранньомодерної Європи. На вірності вітчизні стали наголошувати як на одній із найвищих громадянських чеснот.

У передполтавській ідеологічній дуелі (“війні маніфестів”) Петро І, який до цього ніколи не використовував цей термін, тепер у своїх маніфестах до козаків поставав як справжній поборник їхньої вітчизни та малоросійського народу. У листі до запорозьких козаків Петро не лише обіцяв їм збільшити річне жалування, але й висловив сподівання, що козаки будуть “стояти за вітчизну свою і за віру православну і за нас, а не слухати улесливих умовлянь відступника-зрадника Мазепи”.

Петро явно зміщував акценти з характеристики дій Мазепи як зради царя – лейтмотиву свого першого маніфесту – на зраду вітчизни. Не дивно, що в усіх відомих нам маніфестах і листах Петро писав лише про “вашу”, а не “нашу” вітчизну – чітке свідчення того, що “отєчєство” асоціювалося в його свідомості зі специфікою українського політичного дискурсу і не було безпосередньо пов’язане з “загальноросійською” політичною культурою та лексикою.

В той же час сутність поняття вітчизни, що було сконструйоване Теофаном Прокоповичем у післяполтавський час, мало суттєву відмінність. Якщо Петро мав на увазі малоросійську вітчизну, то Прокопович вважав, що його власною вітчизною і вітчизною, яку зрадив Мазепа, була не Малоросія, а те утворення, яке Петро в одному зі своїх маніфестів назвав “Російською державою” (Прокопович взагалі називав її “Росією”). Така концепція російської вітчизни була важливою ідеологічною інновацією, оскільки вона не лише передбачала у перспективі зміну лояльності “малоросійського народу” з Гетьманщини на “всеросійську” державу, але й запроваджувала новий об’єкт лояльності для решти населення цієї держави. Відтепер цар мав розділити своє місце в ієрархії лояльності з поняттям Росії як вітчизни.

Нове значення термінів “Росія” та “вітчизна” засвідчило появу нової ідентичності у царстві Романових, яка ґрунтувалася на лояльності не лише до правителя чи його держави, а й до нового типу протонаціональної спільноти. Прокопович активно пропагував ці нові терміни та концепції, в його творах вони мали виразну національну конотацію. У цьому він перегукувався з протестантськими проповідниками на шведському боці Північної війни, а також з їхніми колегами в інших частинах Північної Європи. Всі вони були зайняті просуванням поняття вітчизни і концепції вірності їй у своїх проповідях і працях.

Напередодні проголошення Московської держави Російською імперією Прокопович свідомо чи несвідомо сприяв “націоналізації” спадщини московських царів. Оскільки цей процес набирав обертів протягом XVIII століття разом з “імперіалізацією” Московської держави, злиття цих двох тенденцій породило плутанину спочатку у свідомості підданих російських імператорів, а згодом і в інтерпретаціях вчених, які вивчають російську імперську історію. Ці дві тенденції у поєднанні формували нову ідентичність Російської імперії.

      Продовження дивись тут