Україна між Сходом і Заходом

Деякі ключові думки з однойменного історичного есе Івана Лисяк-Рудницького.
     ✦ ✦ ✦
Досить звичною є фраза про те, що Україна перебуває “між Сходом і Заходом”. При цьому під Сходом зазвичай розуміється Азія, а під Заходом – Європа. Але ж не все, що географічно розташоване в Європі належить до неї історично. Європа – це більше, ніж частина євразійського суходолу; Європа це політичний простір народів, що мають спільну культурну і суспільну спадщину. Середньовічні мусульманські країни Іберійського півострова не належали до Європи, Оттоманська імперія хоч і обіймала значну територію європейського континенту, теж не була Європою. І Московію принаймні до початку XVIII ст. ніхто до Європи не відносив – різка “європеїзація” Росії почалася з реформ Петра І, але навіть багато російських мислителів вважали цю європеїзацію проблематичною (змінилася оболонка, але не змінилася сутність).

Україна від своїх початків була європейською (західною), а тому не потребувала “асиміляції” до Європи шляхом різких змін, часто насильницьких дій, як у випадку з Росією. В той же час не можна ігнорувати вплив Сходу на формування української культури та українського національного характеру. При цьому термін “Схід” застосовують до двох зовсім різних історичних об’єктів: з одного боку, до світу східного християнства й візантійської культурної традиції та, з другого боку, до світу євразійських кочовиків. Ясно, що ці два значення поняття “Схід” між собою зовсім не пов’язані. Крім того, вплив кожного з них здійснювався цілком в різний спосіб.

“Схід” євразійських номадів діяв на український народ ззовні, був гальмуючим чинником на шляху нормального поступу країни та викликав сильну оборонну реакцію. Проте це не робило Україну євразійською. Цей чинник не був “інтерналізований”, не став складовою частиною українського національного типу. В той же час другий великий східний вплив – грецька (візантійська) релігійна й культурна традиція – діяв зовсім відмінним способом: зсередини, формуючи саму духовність суспільства.

Правда, візантійство, не зважаючи на весь свій блиск і вишуканість, було радше статичним, в довгостроковому плані кволим. Йому бракувало того надзвичайного динамізму й творчої снаги, що їх латинське християнство розгорнуло після 1000-го року, у романську і готичну епохи. Але незважаючи на цю статичність політичний візантинізм залишився цілком чужий українським землям, де в усі часи державна й церковна влади були не злиті, а розділені, причому кожна з них була автономною у своїй власній сфері. (Візантійська теократія прищепилася в Московському царстві, де вона з’єдналася з державною організацією, сформованою на зразок азійського деспотизму Золотої Орди).

Державним організаціям на українських землях був притаманний свободолюбний, європейський по своїй суті, дух: суспільний лад, що характеризувався договірними відносинами, повагою прав і гідності індивідуума, обмеження монархічної влади правителя, самоуправне життя міських громад: територіальна децентралізація на квазіфедеративний кшталт. Галицько-Волинська держава XIII–XIV століть виразно еволюціонувала до феодального устрою. Дозрілий феодалізм, включно з феодальним парламентаризмом, знаходимо в Литовсько-Руській державі XIV–XVI століть. Козацька держава XVII–XVIII століть мала становий устрій (Standestaat, society of estates).

Система цінностей та норм поведінки закорінені в духовній традиції східного християнства. Але поскільки країна рівночасно була у своїй соціальній і політичній структурі частиною європейського світу, постільки українці прагнули до синтези між Сходом і Заходом. У релігійній сфері це зробило Україну класичною країною унійної традиції, причому ця тенденція була притаманна всім українцям незалежно від конфесії; XVII століття – період великого розквіту української православної церкви – було водночас епохою, просякнутою латинськими впливами. За приклад може служити Київська академія, розбудована митрополитом Петром Могилою, що стала головним інтелектуальним центром цілого греко-православного світу та у своїй організації й програмі навчання йшла за прикладом західних університетів. Ця тенденція знайшла свій вираз і в мистецтві, в стилі українського бароко, який в оригінальний спосіб сполучив візантійські й західні елементи.