Що сталося з Руською землею?

Другий допис з серії публікацій “Походження слов’янських націй”
Перший див. “Витоки Русі”
     ✦ ✦ ✦
     Що сталося з Руською землею? Волинь та Галичина

Початково поняття Руської землі не включало в себе Волинь та Галичину. Хоча тенденція до розширення значення терміну на ці землі простежувалася і раніше, проте процес їх ідентифікація з Руссю повністю завершився лише після монгольської навали. Поняття Руської землі не зникло, а набуло нових політичних і географічних вимірів.

Секрет того, як у свідомості літописця Галичина і Волинь перетворилися на Руську землю в її нових розширених кордонах, видається досить простим. Оскільки галицько-волинські князі, не втрачаючи контролю над Галичиною і Волинню, заволоділи частинами традиційної Руської землі, включаючи Київ, вони поширили це поняття на всю свою державу. Відтак і автори Галицько-Волинського літопису, що будували свій наратив у другій половині ХІІІ століття, вважали своїх князів та території, якими вони володіли, за законних спадкоємців київських князів та Київської держави. Воїни галицько-волинських князів починають фігурувати в літопису як “русь”, як “мужі руські” на противагу угорцям чи “ляхам”. В значній мірі зникають галичани, володимирці чи перемишляни; військо Данила та населення Галичини та Волині, з якого воно було набране, дедалі частіше розглядалося літописцями не просто як населення, підконтрольне руським князям, а як частина самого руського народу.

У XIV столітті відбулося подальше проникнення терміну “Русь” у місцевий політичний дискурс, про що свідчать офіційні титули правителів Галицько-Волинської держави. Традицію його використання в офіційних титулах галицько-волинських князів можна простежити від князя Данила, який у папських буллах 1246-48 рр. називався “rex Ruthenorum”. Його спадкоємці у документах згадуються як “володарі всієї землі Руси, Галичини і Лодомерії, з ласки Божої”. З припиненням незалежного існування Галицько-Волинської держави у титулах та офіційній документації польських та угорських королів Галичину називали “Королівством Руси”. Після 1387 року статус Галичини у складі Польського королівства поступово знизився до статусу землі; вона становила основну територію “Руського воєводства” (Województwo ruskie), яке під цією незмінною назвою проіснувало до поділів Польщі наприкінці XVIII століття.

Те, що сталося в Галицько-Волинській державі, було перенесенням старої концепції Руської землі на нове утворення, яким правили спадкоємці Романа Мстиславича. Щоправда, як самі володарі, так і їх літописці були схильні застосовувати термін “Руська земля” виключно до свого князівства, вважати князями Русі лише нащадків Романа Мстиславича, відмовляючи в цьому титулі іншим Рюриковичам. Однак коли митрополит всієї Русі переїхав у Суздальські землі, він забрав з собою і цей титул, допомігши перенести назву “Русь” на Володимиро-Суздальське князівство. Але це сталося пізніше, вже після того, як галицько-волинські князі привласнили собі цей київський “бренд”.

     Що сталося з Руською землею? Суздаль

Коли і за яких обставин на північному сході перебрали на себе концепцію Руської землі? Важке питання, але безсумнівно одне – це сталося значно повільніше і значно пізніше ніж у галицько-волинських землях. Літописці північного сходу землі свого князівства зазвичай називали “Суздальською землею”.

Місцевому літописанню, що процвітало в XIV ст., було завдано серйозного удару в XV-му, коли Москва монополізувала цей процес. Московські книжники включали дані з літописів підлеглих удільних князівств до своїх, переробляючи їх відповідно до вимог великокнязівської влади та політичних амбіцій московських митрополитів. Таким чином, за великим рахунком, ми маємо доступ лише до пізнього, переважно XV ст., московського погляду на більш ранні події на північному сході.

Динаміку уявлень стосовно поняття “Руська земля” можна простежити порівнюючи різні джерела. І ця динаміка показує, що їх автори мали вельми різні уявлення про місцезнаходження та розміри Руської землі.

Для автора “Житія Стефана Пермського”, який писав, вочевидь, наприкінці ХІV або на початку ХV століття, Москва (а також Ростов та Перм) не була частиною Руської землі, оскільки він стверджував: “Грецька [земля] прославляє апостола Андрія; Руська земля прославляє великого князя Володимира, який її охрестив; Москва благословляє і шанує митрополита Петра як нового чудотворця; Ростовська земля свого єпископа Леонтія; тебе, єпископе Стефане, Пермська земля прославляє і шанує…”

Інша картина вимальовується в “Слові про життя і кончину великого князя Дмитра Івановича”, написаному, ймовірно, наприкінці XV століття. Тут князь Володимир описується як святий, “прославлений Києвом і сусідніми містами”, та водночас зазначається, що князя Дмитра прославляє вся Руська земля. Те, як поняття “землі всієї Русі” з’являється на сторінках “Слова” досить чітко вказує на те, що воно не включає Київ, а це є свідченням того, що поняття “Руська земля” було відокремлене від Києва і прив’язане до Москви та земель, якими володіли її князі.

Географічні межі Руської землі та центральний статус цього поняття в ієрархії московської лояльності чітко простежуються в найвідомішій пам’ятці т.зв куликовського циклу, “Задонщині”. У цьому епосі, що зберігся у низці версій від 1470-х до 1520-х років, Руська земля постає як територія, що базується в Москві та її околицях. Вона не включає Рязанську землю, князь якої виступив проти Дмитра Донського і став на бік Мамая. Іноді поняття Руської землі поширюється навіть на “Великий Новгород”. Найважливіше, що Руська земля переміщується на перше місце в ієрархії князівських лояльностей та супроводжується трактуванням її як вотчини великого князя.

В цілому московські джерела кінця XV – першої половини XVI ст. досить добре відображають трансформацію поняття Руської землі від спільної спадщини київських князів до виключної спадщини князів московських. Галицько-волинські володарі були першими, хто не лише заявив про свою приналежність до Руської землі, але й висунув своє виключне право на це поняття. Північно-східні правителі не поспішали зі своїми претензіями. Як можна припустити, зусилля князя Андрія Боголюбського стосовно створення конкурентного центру в Суздалі у ХІІ ст. були фактором, який сповільнив прийняття назви та концепції Руської землі. В той же час перетворення в московському літописанні Олександра Невського з “сина Суздаля” на “сина Русі” засвідчує, що ядро цього нового утворення лежало на землях Володимиро-Суздальського князівства, тобто політичним та інтелектуальним пращуром Московії був не Київ ХІ ст., а Суздальщина ХІІ ст. Саме Суздальська земля слугувала безпосереднім попередником поняття “Руська земля” в політичному дискурсі північного сходу.

Хоча московські правителі та їх літописці прийняли концепцію Руської землі для своїх територій в якості одного з основних елементів своєї ідентичності, формування спільної ідентичності не було простим процесом. Зокрема новгородці XIV-XV ст. не вважали свої землі частиною Руської землі і мали досить сильні антимосковські настрої. Вони були не самотні: невдоволення Москвою висловлювали і представники місцевих еліт на територіях, які ніколи не володіли автономією, порівнянною з новгородською, або втратили її задовго до XV ст. Тим не менш, одним з головних елементів у формуванні Московської держави був успіх московських великих князів у створенні “національної московської” ідентичності, а потім нав’язуванні цієї нової ідентичності завойованим народам інших земель. Завойовані поступово асимілювалися в новостворюване московське суспільство і були змушені прийняти нову ідентичність. Мешканці Новгорода, Твері та Рязані повільно, але впевнено ставали московитами.

Спільна ідентичність місцевих еліт північного сходу формувалася та підтримувалася спільною релігійною традицією, втіленою в церковній структурі, літургії та повсякденній практиці. Політичною структурою, що підтримувала і зміцнювала єдність, була Монгольська, а пізніше Московська держава. Її кордони як політичної одиниці позначали географічні межі русской ідентичності, що розвивалася на північному сході. Люди по інший бік кордону незважаючи на спільну релігію чітко асоціюються з Литвою та Литовською землею і не ідентифікуються як русские люди”.

     Продовження дивись тут