Русь, Малоросія, Україна (частина ІV)

П’ятнадцятий, заключний допис з серії публікацій “Походження слов’янських націй”
Перший: “Витоки Русі”
Другий: “Що сталося з Руською землею?”
Третій: “Литовський варіант (частина І)”
Четвертий: “Литовський варіант (частина І)”
П’ятий: “Становлення Московії”
Шостий: “Становлення народу руського (частина І)”
Сьомий: “Становлення народу руського (частина ІІ)”
Восьмий: “Чи було возз’єднання? (частина І)”
Дев’ятий: “Чи було возз’єднання? (частина ІI)”
Десятий: “Винахід Росії (частина І)”
Одинадцятий: “Винахід Росії (частина ІІ)”
Дванадцятий: “Русь, Малоросія, Україна (частина І)”
Тринадцятий: “Русь, Малоросія, Україна (частина ІІ)”
Чотирнадцятий: “Русь, Малоросія, Україна (частина IІІ)”
     ✦ ✦ ✦

     Україна Малоросійська

Після Полтавської битви Петро І розпочав широкий наступ на автономію Гетьманщини. Її лідери протестували, але не повстали. Репресіями їх змусили замовкнути. Літературні та іконографічні твори, створені в той час, переконливо свідчать, що козацькі еліти, які боролися за збереження своїх прав і привілеїв, мали виразну культурну ідентичність, яка опинилася під загрозою через московський наступ. Але що це була за ідентичність?

Вони були рішучими прихильниками збереження традиційних козацьких вольностей і свобод, але з огляду на тогочасні політичні обставини, на відміну від Мазепи та Орлика, намагалися досягти цієї мети в межах Російської імперії. Скасування гетьманства становило явну загрозу самому існуванню козацької державності. Не було кращого способу відповісти на неї, ніж розвинути історичну аргументацію, щоб довести “давнє”, а отже, легітимне походження козацьких прав, привілеїв і вольностей. Однак вони, на відміну від козаків XVII ст. прагнули не до розширення своєї колись широкої політичної автономії, а лише до її консервації. Петровські реформи та гучна поразка козацьких незалежницьких прагнень породили новий тип ідентичності в Гетьманщині.

Не вся еліта була шанувальником покійного гетьмана. Але одна справа – не підтримувати Мазепу, і зовсім інша – схвалити зазіхання Петра І на автономію Гетьманщини, що завершилося скасуванням гетьманства. Хоча багато хто з них став на бік царя в суперечці про лояльність між Петром і Мазепою, тим не менш вони схилялися на бік останнього, коли йшлося про свободи і вольності Війська Запорозького та малоросійського народу.

Головним в “правовому” аргументі було тлумачення Переяславської угоди 1654 р. як Великої хартії вольностей Гетьманщини, визначенні її як взаємно зобов’язуючого договору між двома рівними партнерами. Таке тлумачення, звісно, суперечило поглядам московської влади, яка розглядала права та привілеї Війська Запорозького як даровані царем своїм підданим, а отже, такі, що можуть бути скасовані за примхою царя. Трактуючи Переяславську угоду як договір, обов’язковий для обох сторін, представники козацької еліти проєктували правові та політичні практики Речі Посполитої на Московію. Ставитися до цього самодержавного царства так, ніби воно відповідало традиціям Речі Посполитої, було явним нерозумінням політичної реальності, яке можна було пробачити в середині XVII ст., але не інтелектуалам Гетьманщини 1720-х і пізніших років. Зрештою, вони стали жертвами політичних обставин. Визнання реалій царського самодержавства не допомогло б їм навести кращі аргументи на користь відновлення козацьких прав, відібраних Петром та його попередниками. Проте незважаючи ні на що, вони вперто продовжували відстоювати козацькі права.

Козацькі літописці післяполтавского періоду вбачали вирішення своїх проблем у поверненні до часів Богдана Хмельницького, які вважали “золотим віком” Перші ознаки перетворення Хмельницького на культову постать можна простежити ще з кінця XVII ст., де він постає як лідер антипольської боротьби. У Пакті він також з’являється незаплямованим своїми зв’язками з Москвою –зображений як гетьман, який не лише звільнив свою батьківщину, але й ініціював союзи зі Швецією та Кримом. Прийняття Хмельницьким московського протекторату трактується як щира помилка. Зрозуміло, що після Полтави така інтерпретація ролі Хмельницького могла просуватися лише в працях, написаних за межами Гетьманщини, яка потрапляла під дедалі суворіший московський контроль. Автори з самої Гетьманщини склали дещо інший образ Хмельницького. Зберігши його характеристику як керівника антипольського повстання і захисника православної віри, прав Війська та добробуту вітчизни вони не згадували його як гетьмана, що орієнтувався на Крим чи Швецію, а представляли як промосковського гетьмана, що не лише звільнив Україну від польського ярма, але й взяв її під московську протекцію та гарантував малоросійські вольності під владою царя.

Саме промосковські мотиви нового культу зробили образ Хмельницького незамінним для кампанії козацької еліти з відновлення посади козацького гетьмана та її прерогатив. Коли в 1728 році це відновлення відбулося, шанування Хмельницького в Гетьманщині досягло свого піку – в політичній культурі Гетьманщини він отримав культовий статус. Переяслав слугував міфом про заснування нації, а Хмельницький після Полтави став найяскравішим символом і втіленням цього міфу та самої нації.

     Межі малоросійської ідентичності

Джерела того періоду вказують на те, що спроба укорінити козацьку націю в хозарській історичній міфології і таким чином чітко відмежувати її від Московії на сході та Польщі на заході врешті-решт взяла гору в Гетьманщині. Уявлення про права і вольності малоросійського народу залишалося центральним для всіх моделей ідентичності Гетьманщини, а Переяславський договір набув першорядного значення в її політичній культурі. Міф Переяслава став основоположним міфом усієї малоросійської нації, яка уособлювалася в козацькому стані. Культ Хмельницького став втіленням цього міфу на початку XVIII століття, коли старшинська верства козацтва та її послідовники серед простолюду прийняли його як свого батька-засновника і захисника, якому мають бути вірними всі сини України/Малоросії.

Ідеологія та дискурс Гетьманщини залишалися офіційно егалітарними, включаючи козацький стан в цілому. Попри всі прагнення старшини до статусу нового дворянства, вона зберігала свій первісний козацький образ, частково через те, що московський цар надав особливі права та привілеї Війську Запорозькому, а не малоросійському дворянству. Навіть після Полтави козацька еліта продовжувала вважати своєю батьківщиною Гетьманщину, а не Російську імперію. Звісно, кордони цієї вітчизни змінювалися: “Малоросія” та “Україна” дедалі більше ототожнювалися з контрольованими Москвою територіями Лівобережжя. Кордон з Польщею ставав більш виразним, а на тісні стосунки з Правобережжям тепер дивилися з підозрою.

З огляду на повну ліквідацію козацтва на Правобережжі старшинські еліти навіть після Полтави віддавали перевагу московському правлінню перед польським. В той же час вони залишалися продуктами польської освітньої системи. Польсько-руське зіткнення ранньомодерного періоду принесло не лише конфлікти, але й переговори, які допомогли козацькій еліті засвоїти концепції та цінності, які поділяли їхні польські супротивники. Не дивно, що козацька старшина часів Мазепи та пізніше відчувала себе інтелектуально більш комфортно в польській культурній традиції, ніж у московській. Проте політичні реалії долали цей культурний зв’язок і перетворювали поляків на іноземців, в кінцевому рахунку в “інших” для новопосталої малоросійської нації.

Якщо межа між “Малоросією” та Річчю Посполитою ставала дедалі виразнішою, то межа між Гетьманщиною та Московією ставала менш чіткою. Реформи Петра І, які започаткували інтеграцію Гетьманщини в імперську адміністративну систему, ускладнювали сприйняття Гетьманщини та Московії як двох незалежних утворень, пов’язаних лише особою правителя. Все частіше не лише руських та козаків називали малоросами – їхніх московських візаві також почали називати великоросами або просто росіянами. Така зміна лексики, яку козацькі інтелектуали використовували для опису себе, своєї країни та московського “іншого”, також вказувала на прогресуючу зміну у поглядах.

Козацькі літописці були останніми захисниками традиційних визначень і цінностей. Зі зменшенням відмінностей у культурі та політичній термінології, які колись так різко розділяли Україну та Росію, для розрізнення двох народів на перший план вийшли політична теорія та історіографія. В довгостроковій перспективі вони відіграли вирішальну роль у формуванні історичного підґрунтя для нової української ідентичності. У ХІХ столітті козацький історичний міф став центральним для модерного українського національного проєкту, допоміг встановити сучасну відмінність між українцями, білорусами та росіянами.

     Кінець