Річ Посполита. “У спільному королівстві сидять…”

Продовження теми “Річ Посполита”. Чотири попередніх пости:
1. “Річ Посполита – територіально-правові спільноти”
2. “Мовні та етнічні спільноти Речі Посполитої”
3. “Річ Посполита. Спільноти державних традицій. Міфи початку”
4. “Річ Посполита. Конфесійні спільноти”
     ✦ ✦ ✦
Очима сьогоднішнього спостерігача, озброєного знаннями про далекосяжні суспільні наслідки процесів, що відбувалися у XVI-XVII ст., перебіг націєтворчих процесів мав подвійну скерованість. З одного боку, формується т. зв. державна нація, яка могла би зрештою охопити все населення Речі Посполитої, а з іншого – одночасно ми бачимо явища, які можна інтерпретувати як чинники, що впливали на творення сучасних націй – польської, білоруської, литовської, української, латиської.

Для шляхти найсуттєвішим елементом відчуття загальнодержавного зв’язку єдності був, без сумніву, демократичний устрій, який її об’єднував та вирізняв поміж інших народів. Важливий, хоча дедалі менший вплив на інтеграційні процеси мали уряд і король. У XVII ст. добіг кінця процес мовної полонізації шляхти Речі Посполитої, а наприкінці цього століття важливу роль відігравало католицьке віросповідання майже всієї шляхти, що, безумовно, зміцнювало відчуття зв’язку.

Для нешляхетних мешканців символом єдності Речі Посполитої та джерелом відчуття її як спільноти був король. Про силу впливу монархії може свідчити позиція козаків під час повстання Хмельницького, їхнє наголошення на лояльності стосовно трону попри фактичне перебування у стані війни зі структурами шляхетської держави. Схожою була позиція православного духовенства, яке у 1596-1632 рр. діяло неначе в підпіллі (якщо підходити до цього формально), але фактично декларувало лояльність до держави. Другим чинником, що пов’язував простолюдинів із Річчю Посполитою, був господарчий. Власні матеріальні інтереси (торгівля між регіонами) призвели до того, що німецькомовний Ґданськ чинив опір таким самим військам Карла Ґустава, а значною мірою руський Львів боронився перед військом Богдана Хмельницького.

Слід визнати, що шляхту об’єднував з державою сильніший зв’язок. Простолюд меншою мірою ідентифікував себе з Річчю Посполитою. Можливо, саме в цьому полягає причина остаточної поразки такої державної концепції. На процес націєтворення в середовищах шляхти та простолюду впливали різні чинники. І не тільки різні, а й взаємосуперечливі: тут libertas (свобода), там maiestas (королівський маєстат). Постання концепту “свободи” уможливило створення Речі Посполитої багатьох народів з допомогою шляхти; неуникненне при цьому послаблення ролі монархії виключало чинник, який міг би об’єднати нешляхетські стани та групи навколо ідеї спільної держави.

Процеси, що інтегрували “державну” націю, співіснували з іншими, які вели до формування “етнічних” націй. Найдалі це просунулося у поляків – добре розвинута мова, сильне усвідомлення державних традицій, і, приблизно від середини XVII ст., міцний зв’язок із католицизмом підтримували етнічну єдність. Однак ці чинники послаблювали єдність поляків і єдність народу Речі Посполитої.

Поділ між українцями та білорусами на той ще не було обґрунтовано. Незважаючи на діалектні особливості руська мова сприймалася як єдина, єдиною була й “руська кров”. В той же час територіально правова окремішність Волині, Київщини, Брацлавщини та Чернігівщини створювала підвалини України-Русі. Русини, які посилалися на державні традиції Великого князівства Литовського, творили підмурки білоруської окремішності. Ці розлами поглибилися під час Хмельниччини. Частина земель, що увійшли до Корони у 1569 р., стали після 1648 р. власністю козаків, яку дедалі частіше називали Україною.

Поняття “русин” у XVI і XVII ст. мало багато значень. У формі прикметника воно часто означало “православний”. Водночас “русинами” називали мешканців Східної Малої Польщі, до яких зараховували крім автохтонів і прийшлий елемент, переважно поляків. Ту саму назву вживали й щодо волинян та наддніпрянців, обіймаючи цим словом інколи й етнічно польську шляхту. “Народ руський”, згідно з тодішніми поняттями, мешкав й у Великому князівстві Литовському, й у Короні. “Русин” у цьому значенні існував поряд із поляком, французом, німцем.

“Литвинами” у XVI і XVII ст. називали всіх мешканців Великого князівства Литовського з урахуванням його територіальних змін. До складу “народу” в такому значенні входили різні етнічні групи (литовці, русини), еліти яких на загал розмовляли руською, а потім польською мовою. Спільноту “литвинів” формувало насамперед існування власної держави, окремішність якої ніколи не ставилася під питання. Істотне значення мала також історична свідомість, яка оспівувала традиції цієї окремішності.

У ранньомодерній Речі Посполитій розмежування національних спільнот відбувалося на трьох рівнях: державному (громадяни Речі Посполитої, поляки у державному сенсі), етнічно-історичному (наприклад, “поляки, литва, русини, прусси, мазовшани”) та територіальному (наприклад, “у спільному королівстві сидять поляк, литвин, прусс, русин, мазур, жмудин, інфляндець, підляшанець, волинянин, киянин”). Ці значення функціонували у свідомості не окремо, а одночасно, не перешкоджаючи одне одному.

При всьому цьому належність до однієї спільноти зовсім не виключала одночасної належності до іншої. Погляньмо на такий, щоправда, гіпотетичний, але можливий у XVII ст. приклад. Шляхтич Пінського повіту, православний, посол на сейм. Якби його
запитали, хто він такий, відповідь напевно залежала б від місця та особи того, що запитує. Якби його запитали під церквою, він би напевно відповів “я русин”. На сеймі він би сказав “я литвин”. Якби запитував іноземець десь у Німеччині, то він напевно би твердив: “eąues polonus sum” (“я – польський шляхтич”).