Річ Посполита – територіально-правові спільноти
Ми, українці, досить добре знаємо історію Росії, історію країни до складу якої колись входили. Але ж українські землі колись входили і до складу іншого державного утворення – Речі Посполитої. Власне, саме в ній українці і сформувалися як етнос. Але наші знання стосовно цієї нашої колиски, як це не дивно, значно скупіші.
Хочу частково заповнити цю прогалину серією постів про Річ Посполиту. А “навігатором” в цьому буде праця польського історика Генрика Літвіна (Henryk Litwin) “З народу руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569-1648)”, що вийшла друком в українському перекладі 2016 року. Фактично пости будуть якщо не конспектом, то тезами з цією роботи.
✦ ✦ ✦
Структурі сучасної держави притаманна уніфікація; натомість у давній Речі Посполитій кожна її територіальна одиниця більшою чи меншою мірою зберігала устроєво-правну окремішність, яка, проте, не суперечила цілісності держави. Зокрема, головними окремими елементами Речі Посполитої були наступні.
Зрозуміло, що витоки окремішності цих двох провінцій беруть початок за доби регіональної роздробленості, коли вони були окремими державними організмами. Після об’єднання відмінності зберігалися, а мешканців Познанського та Каліського воєводств називали поляками (лише згодом великополяками) на противагу населенню Краківської землі (пізніше – Малої Польщі), до якої належали Краківське, Сандомирське й постале у XV ст. Люблінське воєводства. Між обома регіонами зберігався політичний поділ.
У XVI ст. такі розбіжності нівелювалися дедалі більше. Проте сліди поділів залишилися. Під час сеймів вибирали посольського маршалка по черзі з Малої Польщі, Великої Польщі та Великого князівства Литовського (ВКЛ), за цією ж схемою відбувалися окремі сеймові сесії. В єзуїтських каталогах членів ордену, в рубриці Patri, де йшлося про їхнє походження, послідовно вирізнялися поняття Maior і Minor Polonia. Уже від середини XVI ст. почуття єдності обох цих частин Корони було дуже міцним. Однак залишки традиційної окремішності все ще відчувалися аж до кінця існування Речі Посполитої.
Галицьку Русь було приєднано до Польської Корони внаслідок угод і походів Казимира Великого у 1340-1366 рр. Проте фактично вона зберігала значну самостійність, функціонуючи як Руське Королівство (Regnum Russiae) відповідно до давніх звичаїв у царині права й устрою. У 1434 р. Львівсько-Галицька Русь і Поділля отримали привілей, який поширював дію польського права на ці землі, а в 1462 р. шляхту Белзької землі урівняли в правах з польською. Проте ця устроєво-правна уніфікація не була примусовою. Вона випливала з прагнень доти упослідженої у правовому плані руської шляхти урівнятися з польською гербовою братією. Уже в XVI ст. окремішність червоноруських земель зберігалася лише в царині традиції. Устроєво-правні відмінності стерлися, проте залишилося переконання щодо регіональної окремішності руських земель (Поділля, Холмщини, Белжчини та Львівсько-Галицької Русі). Саме з ними пов’язані терміни “Русь”, “руські землі”, “руська шляхта”, “руські сеймики”, “руські посли”.
Об’єднання польських земель, яке відбулося у XIV ст., не торкнулося мазовецьких князівств. Вони залишилися окремими державами під урядуванням Пястівської династії, хоча й у ленній залежності від “краківського короля”. Вимирання мазовецьких Пястів дало володарям Польщі змогу починаючи з 1462 р. почергово частинами долучити ці землі до королівських володінь, а остаточна ліквідація державної самостійності Мазовії відбулася 1529 р., коли влада перейшла до рук короля на правах, які можна охарактеризувати як персональну унію між Короною і Мазовією, та було ліквідовано фінансову та військову самостійність.
У XVII ст. ще живою була пам’ять про мазовецьку окремішність. Залишалися розбіжності у судочинстві, а також збереглася назва “Мазовецьке князівство”, що мало символічний сенс. Мазури охоче наголошували на відмінностях, що стосувалися конфесійних питань, у Варшаві діяв генеральний сеймик, у якому брали участь посли земель Мазовецького воєводства. Проте дієвість цих чинників ефективно послаблювало те, що Вази перетворили Варшаву на власну резиденцію та столицю держави, пришвидшуючи в такий спосіб уніфікаційні процеси в Мазовії.
Територіально-правова самостійність Королівської Пруссії була залишковим явищем після існування держави хрестоносців. Владу Ордену на цій території було усунуто під час тринадцятирічної війни, але інституційну спадкоємність забезпечував Прусський союз (організація німецьких міст і духовенства, створена в 1440 році) і його контакти з польським королем. Нащадки пруссів, німців, поморян і поляків вважали себе членами прусської спільноти, яка охоплювала обидві сформовані після Торунського миру 1466 р. частини колишніх володінь Ордену.
Формально вся Пруссія підпорядкувалася владі польського короля у 1454 р. Фактично це трапилося лише у 1466 р., до того ж тільки стосовно західної частини (Королівська Пруссія). Східна частина залишилася у ленній залежності (Пруссія Орденська, пізніше Княжа).
Сутність зв’язку між Польщею та Королівською Пруссією оцінюється по різному, але важливою є тогочасна інтерпретація самих мешканців, які говорили, що “вони – окремішній край з окремішніми правами, […] а з Короною їх пов’язує тільки персона короля”. І справді, у 1466-1526 рр. тут діяла відмінна, цілковито місцева устроєво-правна система. Суттєві зміни відбулися на Люблінському сеймі 1569 р.
Інфлянти
Інфлянти як частина Речі Посполитої та Курляндія як її лен – це залишки держави ордену мечоносців. Його криза у середині XVI ст., а також небезпека з боку Московії, Швеції та Данії схилили мешканців цих земель укласти т. зв. Віденську угоду 1561 р. Згідно з нею Інфлянти переходили під владу польського короля, а Курляндія ставала його леном. Монарх залишався на той час практично єдиним елементом, що пов’язував Інфлянти з Короною та Литвою.
У 1566 р. спадкоємці ордену мечоносців уклали парламентську унію з Великим князівством Литовським. Інфлянти мали направляти послів на литовські сейми. Шляхта з цих теренів отримала рівні права з литовською. Проте було затверджено старі привілеї “країни лівів”, залишено її самостійну правничо-судову систему й засади індигенату. Було запроваджено посаду адміністратора як очільника уряду.
У 1569 р. Люблінський унійний сейм вирішив: Інфлянти будуть частиною Речі Посполитої, а не окремо Литви чи Корони. Конституція 1582 р. запровадила устроєво-правну систему на зразок прусської. Інший законодавчий акт – “Постанова інфлянтської землі” (Postanowienie ziemi inflanckiej) 1589 р. – регулював засади польсько-литовської рівноправності в краю над Двіною, а наступні “Інфлянтські ординації” (Ordynacje inflanckie) 1598 і 1607 рр. зміцнили зв’язок земель.
Зрештою від 1621 р. більшу частину Інфлянтів (аж до Двіни) зайняла Швеція, що підтвердив Олівський мир 1660 р. Окраєць, який залишився в Речі Посполитій став Інфлянтським воєводством, територіально-правові відмінності якого майже цілковито обмежувалися тепер назвою – Князівство Інфлянтське.
Волинь і Київщина
Ці землі стали частиною Корони у 1569 р. під час Люблінського унійного сейму. Зиґмунт Август видав тоді два інкорпораційні акти: один – для Волинського та Брацлавського воєводств, а другий – для Київського воєводства. Їхній зміст був майже ідентичним. Шляхту цих воєводств було наділено повнотою привілеїв коронної гербової шляхти. Водночас було гарантовано непорушність території та визнання руських князівських титулів. На Волині та Київщині й надалі діяв II Литовський статут 1566 р. Внаслідок цього було збережено давній судоустрій – дуже наближений до польського, але все ж відмінний. Тобто три воєводства було включено до Корони, але вони зберегли істотні риси устроєво-правної окремішності.
Згодом Короні дістався ще один територіальний набуток на сході – Чернігівщина. Це сталося внаслідок переможних війн із Московією, що закінчилися перемир’ям у Деуліні (1618 р.) і Полянoвським миром (1634 р.). Спочатку ці землі було віддано під управління королевича Владислава (1620 р.). Після його вступу на трон статус Чернігівщини визначили дві почергові “ординації” у 1633 і 1635 рр. Вона отримала статус воєводства, яке було долучено до “Київського права та статуту” (тобто II Литовського статуту).
Устроєво-правна окремішність воєводств, які називали “інкорпорованими”, тривала довго. У королівській канцелярії був уряд руського писаря; руською мовою велися окремі книги записів для “інкорпорованих” воєводств – Волинська метрика (до 1673 р.).
Ідея територіально-правової окремішності східних земель Корони отримала своє найвище вираження в акті Гадяцької унії, де проголошувалося створення Князівства Руського – третього рівноправного члена Речі Посполитої поряд із Короною та Литвою (1658 р.). Проте слід наголосити, що цей важливий акт практично не було впроваджено в життя. Через десять років кривавої війни, розпочатої повстанням Хмельницького, це вже стало неможливим.
Історики найчастіше говорять про інкорпорацію Волині і Київщини до Корони. Проте серед руської шляхти у першій половині XVII ст. було поширене переконання, що цей зв’язок із Короною має характер унії. Коли сеймики посилалися на права, що забезпечували специфічний статус східних земель Корони, то називали “привілеї унії” (przywilej unijej). Шляхта цих земель трактувала їх як окреме від Корони ціле, називаючи його “Руськими воєводствами”, “воєводствами українними”, “нашими краями”, “краями, які свої права мають, руським способом писані”. Київ називали “столицею українною”. Слова привілею 1569 р. декларували приєднання “вільних до вільних, рівних до рівних”, і русини посилалися на це твердження. “Наші предки Sarmatae Rossi, – говорив на сеймі 1641 р. Адам Кисіль, – ad Sarmatas Polonos libere accesserunt”.
Слід визнати, що думка руської шляхти мала реальні підстави. Привілей, який неточно називають інкорпораційним, і справді можна розуміти як акт, що затверджує двосторонню угоду. У кінцевих формулюваннях стверджується, що букві привілею “жодні привілеї, жодні статути чи сеймові конституції не зможуть шкодити і ні в чому її применшувати”, а дотримання цих засад повинна гарантувати коронаційна присяга короля. У такий спосіб згаданий акт отримав статус норми вищого порядку, яка має конституційний характер, а королівська присяга згідно з логікою польського державного устрою перетворювала його на суспільну угоду (порушення монархом коронаційної присяги надавало підданим право на спротив).
Квазідержавний статус “воєводств українних” підтверджує й те, що за ними визнавалася територіальна цілісність. Про це свідчить, з одного боку, “інкорпораційний привілей”, а з іншого – долучення відвойованої в Московії Чернігівщини “до київського права і статуту”. Після 1635 р. шляхта включає ці землі в поняття “наші краї”, “руські воєводства”.
Територіально-правова окремішність “земель українних” майже непорушно тривала протягом першої половини XVII ст. Воєнні десятиліття у другій половині століття і поділ України між Московією та Річчю Посполитою (Андрусівське перемир’я 1667 р., підтверджене миром Ґжимултовського 1686 р.) завдали їй останнього удару, хоча формально ця окремішність існувала аж до поділів Польщі. Проте вона стала номінальною.
Велике князівство Литовське
Після Кревської унії (1385 р.) протягом наступних майже 200 років історія Польщі та Литви міцно переплелася. Проте державна окремішність Великого князівства Литовського зберігалася, а його зв’язок із Польською Короною був персональною унією. Лише після Люблінської унії об’єднано державні органи.
У 1569 р. було укладено компроміс. Корона прагнула інкорпорації, ВКЛ – вільної конфедерації. Внаслідок цього утворився союз двох держав, у якому спільним мав бути сейм і король, обраний на спільних виборах і коронований у Кракові як володар обох країн, спільними були гроші та зовнішня політика. Окремими були канцелярія та міністерські уряди, військо, скарбниця. У ВКЛ діяло місцеве право (II Литовський статут), а акт унії, затверджуючи всі давні привілеї, санкціонував відмінний від польського суспільний устрій, у якому поділ на стани був нечітким. Унія зберегла два державні організми, створюючи третій – Річ Посполиту. Її органи – це сейм і король. Усе інше залишилося коронним або “литовським”.
Затверджений Зигмунтом III Вазою у 1588 р. III статут трактував Велике князівство Литовське як цілковито самостійну державу і взагалі не згадував про унію. Згідно з ним коронних мешканців треба було вважати іноземцями. Лише у королівському привілеї, який затверджував Статут, зазначалося, що він “не повинен ні в чому суперечити унії”. По суті Статут не розривав союз обох держав, але з певністю наголошував на їхній окремішності.
Литвини не пристосовувалися до засад унії й у зовнішній політиці. Вона мала бути спільною. Однак запис, що стосувався цього питання, інтерпретувався у ширшому значенні. Слова “посли у важливих справах в іноземні краї посилатися повинні лише з відома і за спільною радою Обох Народів” трактувалися як такі, що санкціонують цілковиту самостійність у “менш важливих” справах і зобов’язують лише до консультацій щодо інших. Звичайно, це була крайня інтерпретація і посилалися на неї зрідка. Однак у 1627 р. ВКЛ уклало окреме перемир’я зі Швецією, війська якої тоді плюндрували Королівську Пруссію, а під час періодів безкоролів’я 1632 і 1648 рр. на віленській конвокації навіть ухвалювали рішення посилати власні посольства до іноземних країн. А ведення литовською канцелярією справ із Московією було визнаною нормою. У 1593 р. особливою конституцією панам-радам ВКЛ дозволено приймати московські посольства за відсутності короля.
“Єдина Річ Посполита, яка із двох держав і двох народів в один люд з’єдналася і сполучилася” – це не стільки факт, скільки мрія творців унії; мрія, яка у XVII ст. напевно не була здійснена. Державність Великого князівства Литовського збереглася, хоча й у вужчій формі. Наголошувалося на окремішності, але прагнення відділитися не були популярні. Їхній найвідоміший прояв – литовсько-шведська Кейданська угода 1655 р., яка встановлювала унію зі Швецією, – залишилася винятком і навіть у ВКЛ була оцінена як акт зради.