Річ Посполита. Розпорошені народи

Продовження теми “Річ Посполита”. П’ять попередніх постів:
1. “Річ Посполита – територіально-правові спільноти”
2. “Мовні та етнічні спільноти Речі Посполитої”
3. “Річ Посполита. Спільноти державних традицій. Міфи початку”
4. “Річ Посполита. Конфесійні спільноти”
5. “Річ Посполита. “У спільному королівстві сидять…”
✦ ✦ ✦
Від античних часів світові було відоме таке явище, як народи, що зберігали свою етнічну та культурну ідентичність попри втрату власної території та спричинене цим розпорошення. Найвідоміший приклад – євреї. Дісталися вони й до Речі Посполитої. Утім, євреї тут не були “самотніми”. Бурхлива історія пригнала на терени між Дніпром і Вартою також інші позбавлені батьківщини народи – вірменів, татар, караїмів, циган.

Вірмени

Вірменська традиція пов’язує розпорошення свого народу із нашестям турків-сельджуків у IX ст. Уже у XII ст. вони з’явилися в Київській Русі; у XIII ст. – на Поділлі, у XV ст. проникли на околиці Львова та в Малу Польщу. Велику хвилю емігрантів спричинило знищення генуезьких колоній у Криму (1475 р.). У XVI і XVII ст. найбільші громади вірменів існували в Руському воєводстві, на Волині та в Україні, місцями їхньої дислокації були Львів, Кам’янець, Луцьк, Київ, Станіслав, Язловець, Золочів. Вони мешкали переважно в містах, займаючись торгівлею та ремеслами (виробництво ювелірних виробів, килимів, саф’яну тощо). Їхню чисельність на підставі церковних документів історики оцінюють у 3-3,5 тис. на 1664 р. За іншими підрахунками їх налічується до 6 тис. у середині XVII ст., щонайбільше – до 15 тис.

Вірмени жили самоврядними громадами, що керувалися власним правом, та мали свободу віровизнання. Багато вірменів слугували Речі Посполитій у царині дипломатії (турецькі та перські посольства), чимало їх було нобілітовано. Шляхта вірменського походження на загал полонізувалася у другому чи третьому поколінні, але окрема вірменська культура збереглася на колишніх землях Речі Посполитої (зокрема і в Україні) до XX ст.

Євреї

На землі Речі Посполитої євреї як переселенці потрапили у XIII ст. У наступних століттях їхня кількість й у Великому князівстві Литовському, й у Короні зросла, а впродовж XV-XVI ст. постали чисельні громади у великих містах обох держав. У XVII ст. їхній наплив – уже на терени Речі Посполитої – зменшився до мінімальних розмірів, зате у спільноті стався справжній (як на той час) демографічний вибух.

Підрахунки істориків щодо чисельності євреїв у Речі Посполитій різняться. Для 1600 р. – 50-150 тис., для 1648 р. – 250-500 тис. З урахуванням цих та інших цифр роблять висновки, що євреї складали у 1600 р. 0,5-4% населення Речі Посполитої, у 1648 р. - 2,5-5%, у 1764 р. – 7-10%.

Єврейські громади, як і вірменські, мали самоврядування, власне судочинство. Першоджерелом і прообразом єврейських привілеїв у Речі Посполитій був статут великопольського князя Болеслава Побожного 1264 р., в якому він визнавав за прибульцями право на самоврядування, свободу віровизнання, а також брав їх під захист, передаючи воєводам апеляційне судочинство у справах проти євреїв. Казимир Великий низкою законодавчих актів (1334, 1364, 1367 рр.) поширив дію привілею на всю Корону. На зламі XIV і XV ст. у подібний спосіб Вітовт узяв під захист держави євреїв у Великому князівстві Литовському.

Татари

Найменування “татари” закріпилося за мешканцями Золотої Орди та держав, що утворилися після її розпаду, які мали, власне, тюркське походження. Саме ці татари складали першу хвилю мусульманських переселенців на землях Речі Посполитої. У XIV і XV ст. переселенці осідали у Литві й досить рідко в Короні. У наступному столітті на ці землі прибули татари із Казанського й Астраханського ханатів, а також утікачі з Криму.

Татари у Великому князівстві Литовському часто отримували від великого князя землю за військову службу та мали своїх підданих, що було характерно для шляхтича, а також підлягали тим самим судам, що й шляхта. Водночас вони не мали політичних прав, їх стосувалася заборона на продаж землі, вони не могли купувати шляхетські маєтки. Були й приватні татари (які перебували в особистій залежності) та міські (ремісники, найчастіше фурмани). Чисельність цієї етнічної групи історики оцінюють на підставі податкових джерел: у 1631 р. – 5 тис., у 1661 р. – 7 тис. (і навіть 8-10 тис.)

Караїми

Караїми – це специфічна етнічна група, яка сформувалася в XIII ст. у Криму. За походженням вони належали до тюркських народів, а їхньою вірою був модифікований юдаїзм. Ці два чинники визначають їхню ідентичність.

Караїмські перекази пов’язують появу цього народу в Литві з переможним походом Вітовта на Крим у 1397 р. У будь-якому разі у XV ст. вже існували громади караїмів у Троках, Луцьку та Львові, а в наступному столітті – у Галичі, Жидачеві, Вільні, Жовкві, тощо. Здебільшого караїми були ремісниками (кожум’яками, ткачами) та купцями. Часто працювали як перекладачі у дипломатії. Їхню чисельність оцінюють у 2 тис. в середині XVII ст. і 4300 у 1790 р.

Цигани

Перша згадка про присутність циган на землях, що пізніше входили до Речі Посполитої, датується 1419 р. Невеликі групи циган просочуються на ці території до кінця XV ст. Уже в XVI ст. після вигнання з Німеччини їхня кількість у Польщі зростає. Подорожували вони окремими ватагами, які займалися переважно ковальством. Здебільшого ж слово “циган” стало в Речі Посполитій синонімом блукальця. Чисельність цієї групи залишається таємницею, бо всі вони ухилялися від будь-якої податкової чи метричної реєстрації.

Циган вважали небезпечним елементом, оскільки їх неможливо було контролювати. Але держава знайшла інший спосіб – наприкінці першої половини XVII ст. Владислав IV призначив першого “циганського короля”, за яким були закріплені судові функції та збір податків. Тим не менш цигани були однією з тих нечисленних етнічних груп, які не ідентифікували себе з Річчю Посполитою.

Становище згаданих етнічних груп – за винятком циган – було у певних аспектах схожим. Найбільшим бар’єром. що відділяв їх від повноти прав та свобод, було віровизнання. Прийняти “римську віру” означало для євреїв, вірменів, татар чи караїмів практично відчинити двері до шляхетства або міського права. Усі ці спільноти мали власне самоврядування, свободу віровизнання та можливості для економічної діяльності. Ніде у Європі вони не селилися настільки масово, як у Речі Посполитій.

Окрім перерахованих вище груп, які можна охарактеризувати як “народи-блукальці”, в Речі Посполитій було багато і інших, що мешкали розпорошено. Їх можна назвати

Переселенці та мігранти

Перш за все тут слід згадати німців. Це нащадки середньовічних колоністів, переселенці Нового часу (Велика Польща), релігійні емігранти (лютерани), зрештою, емігранти-заробітчани – ремісники, представники вільних професій, жовніри-шляхта. Ідентифікувалися часто зі своїм рідним князівством, а не зі Священною імперією. Мали такі самі права як і поляки чи литвини. У XVI ст. почався процес полонізації місцевого німецького населення.

Волохами у Речі Посполитій називали мешканців Волощини та Молдови. Переселенці з-за Дністра прибували переважно на Червону Русь та Бескиди. Їх села користувалися “волоським правом”, що являло собою зібрання норм звичаєвого права. Волохи доволі легко підпадали під – залежно від оточення – рутенізацію чи полонізацію, зберігаючи водночас культурно-звичаєву окремішність.

Шотландці прибували до Речі Посполитої у XVI і першій половині XVII ст. Найчастіше вони були католиками – релігійними емігрантами. Мешкали переважно у містах Пруссії, Великої Польщі та Литви, але ще й у Варшаві, Кракові, Львові та Замості. Були жовнірами, купцями, займалися дрібною торгівлею. Слово “шкот” – шотландець – було синонімом мандрівного крамаря.

Річ Посполита, здебільшого її міста, приваблювала прибульців із різних частин Європи та Азії. їх можна було б поділити на кілька категорій. Купці та ремісники приїжджали з Італії (наприклад, до Кракова), з Англії (переважно в Ельблонґ), із Франції (переважно до Ґданська). У містах Русі та Малої Польщі мешкали греки та перси. Усі ці підприємливі люди оселялися в Речі Посполитій на постійно. Ще різноманітнішою була група релігійних емігрантів: французькі гугеноти (прибічники кальвінізму), московські розкольники (православні, які не визнавали релігійних реформ патріарха Никона), шведські, англійські й ірландські католики, чеські нащадки гуситів, італійські аріани й кальвіністи знаходили притулок у Короні та Литві. Далі треба згадати про різноманітних “фахівців”, які прибували з-за кордону: угорських та французьких жовнірів, учених зі Священної Римської імперії германської нації, художників, архітекторів і музикантів з Італії або Франції, духовних осіб – особливо єзуїтів – зі всієї Європи.

Всі вони на загал швидко асимілювалися в Речі Посполитій. Шляхті було легко отримати індиґенат, міщани могли розраховувати на прийняття до міського права. Це не обов’язково означало полонізацію. Наприклад, греки часто рутенізувалися через спільність віровизнання. Тривалий час зберігали свою окремішність релігійні емігранти, наприклад, старовіри, які прибули з Московії, або кальвіністи з Франції, які мешкали в лютеранському Ґданську.

В Речі Посполитій іноземне походження нікому не ставало на заваді. Можливим було і збереження культурної, мовної чи релігійної окремішності, що не призводило до утисків з боку влади. Звичайно, виникали конфлікти, тут і там траплялися прояви взаємної ворожості різних етнічних груп, але нормою було спокійне співжиття.