Річ Посполита. Конфесійні спільноти

Продовження серії публікацій – конспекту деяких тез з книги польського історика Генрика Літвіна (Henryk Litwin) “З народу руського. Шляхта Київщини, Волині та Брацлавщини (1569-1648)”. Три попередніх:
1. “Річ Посполита – територіально-правові спільноти”
2. “Мовні та етнічні спільноти Речі Посполитої”
3. “Річ Посполита. Спільноти державних традицій. Міфи початку”
     ✦ ✦ ✦
Річ Посполита у XVI і XVII ст. була державою не лише багатьох народів, а й багатьох віровизнань. Зазвичай ми схильні поєднувати польськість із католицизмом, але в XVI ст., особливо серед шляхти, популярними були протестантські конфесії. Тільки серія війн у другій половині XVII ст. призвела до того, що католицизм щільно поєднався із польською ідентичністю. Литовську шляхту католицизм наближав до польської, але водночас відокремлював від руського православного боярства. У XVII ст. для руського селянина, міщанина чи козака шляхтич-католик був найчастіше просто ляхом (поляком) незалежно від походження.

Поряд зі стереотипом “поляк-католик” існував й інший: “німець-лютеранин”. І в цьому разі річ не така проста. З одного боку, за доби Реформації німецька шляхта й міщани у Великій Польщі назагал прийняли “аугзбурзьке” (тобто лютеранське) віровизнання. Та водночас протестантизм приваблював і представників польської етнічної групи. Лише наприкінці XVI ст. з успіхами католицької реформації, якій населення німецького походження здебільшого чинило опір, німця почали ототожнювати з лютеранином, а часто й навпаки. З’явилися найменування “німецька віра” та німецька церква”. Після шведського нашестя зросло несприйняття і поглиблення поділів між віровизнаннями. У другій половині XVII ст. перехід у католицизм для німця найчастіше означав полонізацію, а це зміцнювало зв’язок між лютеранством і німецькою ідентичністю та підсилювало стереотип.

Упродовж певного часу здавалося, що кальвінізм стане для литовців тим, чим було лютеранство для німців чи поляків. Популярність цього віровизнання у Великому князівстві Литовському на початку другої половини XVI ст. призвела до того, що діячі Реформації у Литві розраховували на створення національної Церкви, яка б спиралася на теологію Жана Кальвіна. Кількість протестантських громад перевищувала кількість костелів, а більшість великих магнатських родів приєдналася до нової віри. Навіть більше, у Великому князівстві Литовському кальвіністам вдалося досягти чималих успіхів і серед селян. Євангелічно-реформаторська спільнота динамічно розвивалася, але контрнаступ католицизму змінили вектор руху. Упродовж першої половини XVII ст. литовців було повернено католицизмові.

Коли йдеться про прихильників Реформації, слід згадати ще й протестантів на Русі. Хоча ця проблема недостатньо вивчена в контексті націєтворення, однак схоже, що конструкція “русин-протестант” була тоді цілком прийнятною. Хоча Реформація приносила небажані для тодішньої православної Русі західні впливи, але ж і пропонувала союз проти найнебезпечнішого, як тоді здавалося, супротивника – католицизму. Співпраця православних із дисидентами (так називали представників табору Реформації) тривала практично протягом усієї першої половини XVII ст. Її перервала тільки буря Хмельниччини.

Особливо глибоко з націєтворчими процесами було пов’язане функціонування православ’я. У Речі Посполитій його називали “руською вірою”. Віровизнання тут ідентифікувалося з національною належністю. Прикметник “руський” відповідав обом значенням. Берестейська унія (1596 р.) і опір, спрямований проти неї, в суспільстві Речі Посполитої сприймалися як “порізнення в руському народі”. Обидві сторони цього конфлікту ідентифікували себе як русинів. Розрізняли Русь, що підпорядковувалася Папі чи Патріархові, русинів, “які перебували в унії та поза нею” тощо. Водночас православна сторона була схильна тільки за собою визнавати руську ідентичність. Унії закидали її скерованість на те, щоб “Русі не залишити в Русі”, але це був радше риторичний закид (принаймні у XVII ст.), ніж об’єктивна реальність, оскільки в текстах, написаних опонентами унії, визнавалося, що “не віра робить русина русином, а рід і кров”.

Православ’я довго було найпоширенішим віровизнанням серед руського народу. Його дотримувалися селяни, а до кінця XVII ст. і більшість міщан. Щодо шляхти, то аж до часів Хмельниччини вона у своїй масі була православною. Переходили у католицизм магнати та частина шляхти, пов’язані з Краковом або Варшавою. Зрештою, козаки. Спочатку цілком байдужі до питань віри, вони (між 1610 і 1620 рр.) втягалися у конфесійну суперечку між русинами на боці православ’я.

Православ’я в Речі Посполитій було цілісним. Ані за соціальними ознаками, ані організаційно, неможливо відділити Велике Князівство від Корони чи України від Білорусі. Під актом вибору митрополита Петра Могили підписався “народ руський”, а точніше, шляхта з Віденського та Троцького воєводств, поряд зі шляхтою з Берестейського, Вітебського та Київського воєводств.

Спільність віри з Московією схиляла, з одного боку, до співпраці, яка часом набувала агентурного забарвлення, а з іншого – усвідомлювалася шляхтою, козаками та частиною духовенства як загроза руській окремішності. Реакцією на цю загрозу стала реформа православ’я в Речі Посполитій, зініційована митрополитом Петром Могилою (1632-1646 рр.), що полягала у кроках до відкритості західним впливам. Її зупинили й понівечили наслідки подій другої половини XVII ст., насамперед поділ України між Річчю Посполитою та Московією (1667р.).