Московія очима Русі (частина перша)
Пропонований до уваги матеріал є конспектом статті Сергія Савченка “Московія очима України-Русі ХVІ–ХVІІ ст.” У ній йдеться про те, як уявлявся і як еволюціонував образ Московії в Україні протягом кінця XVI – середини XVII століття, якими були мотиви і “рушійні сили” цієї еволюції.
✦ ✦ ✦
До початку XVII століття, а також і пізніше, на території литовсько-польської Русі традиційним було ставлення до Московії як до чужого, часом дивного, незрозумілого і навіть дикого краю. Фактор релігійної єдності “народу руського” і московитів не брався до уваги, а тому і не використовувався у політичних спекуляціях. Наприклад, “Хроніка Литовська і Жмойтська” (20-ті роки XVI ст.) повідомляє про переходи руських князів на московську службу, проте в цих випадках релігійні мотиви, вкрай важливі для тієї епохи, навіть не згадуються.
Автор “Волинського короткого літопису” (перша половина XVI ст.), описуючи війну між Великим князівством Литовським і Москвою 1515 р., симпатизує “великославному королю Жикгімонту”, а “московити” ставляться автором в один ряд з “бусурменами”, побиття яких відноситься до славних лицарських подвигів: “Побил силу великую московскую, аби так побивал силную рать татарскую, проливаючи кров їх бусурменскую”. При цьому автор не згадує про віросповідання жителів Московської держави. Аналогічно прославляється і князь Костянтин Острозький.
Для “Острозького літописця” (написаного вже в 30-х роках ХVII ст.) такі поняття, як “православ’я” і “Москва” знаходяться на різних рівнях свідомості: релігійна ідентичність чітко відокремлена від політичної лояльності. Москва у нього також не викликає жодних асоціацій з православ’ям.
Для автора “Короткого Київського літопису” (перша чверть ХVII ст.) антипатія до Заходу не кристалізується в симпатії до Москви. Хоча літописець звинувачує київських митрополитів у тому, що ті “всі уклонишася во купі ко западу”, але одночасно прославляє князя Семена Лика за те, що цей “россійского племені дорогой карбункул” від “Москви і от татар упокоїл Україну”.
Українське православне духовенство до початку ХVIІ ст. рідко виявляло симпатії до Москви. Навіть уявлення про “православність” та його критерії у руському та московському середовищах були різними. У творах православного полемічного письменства, особливо раннього етапу, образ Московії був маловиразним. Москва або іґнорувалася взагалі, або ж поставала під майже анонімною назвою “північне панство”, яке ще 1594 р. митрополит Михайло Рогоза згадує як “землю неприятельську”. Автори кінця ХVІ − початку ХVІІ ст. оминали Москву навіть у тих випадках, коли вона мала бути фігурантом історичних подій.
Католицьке письменство, як і слід чекати, було сповнене різкими антимосковськими емоціями. Один з найвідоміших єзуїтських богословів зламу ХVІ–ХVІІ ст. Петро Скарга до “старовічних і дуже людних” слов’янських народів відносить болгар, сербів, боснійців, словаків, сарматів, далматів, чехів, моравців, поляків, шлезців, русь білу і червону та ін., але, однак, населення Московської держави до переліку слов’янських народів не вносить. “Московити” отримують досить різку характеристику: “Народ той в старому відступництві … утратив правду Божу, набрався помилок і фальшивої науки, упав у забобони і чарування… Має глупу гордість, що латинники і вся Римська Церква – це язичники та невірні, які не мають Христа, не мають спасіння”.
В очах львівського консула Бартоломея Зіморовича “слов’янський світ”, поєднаний спільністю походження, є окремою геополітичною реалією. Зіморович, незважаючи на презирливе ставлення до “дикої” Москви, зараховує її до слов’янського світу. Втім, Русь і Москва для нього – цілком різні реалії, і питання про нитки спадкоємності (династичної чи церковної) між Києвом та Москвою навіть не порушується. В уявленні багатьох католицьких письменників, Київська Русь – це імперія, що тримала у покорі віддалені племена, в тому числі “мосхів”, які до організації її стосунку не мають. Територія Київської Русі ототожнюється з Україною. Автори чітко розмежовували “руський” та “московський” світи на історичному, культурно-цивілізаційному та етнічному рівні, виразно підкреслюючи перевагу Русі над Москвою.
Ян Кулєша, єзуїтський автор другої половини ХVІІ ст., продовжував традицію кепкування з московської релігійності, доволі усталену в письменстві Речі Посполитої. Москва – це світ не лише глибоко чужий та незрозумілий для письменника, а й на диво примітивний: “Самуель Вєславський, – пише він, – який чотири роки був у полоні … в Івана ІІІ .., розповів, що Москва відірвалася від Костелу Римського через ту причину, що папа поголив собі бороду. Сміятися чи плакати над такою простотою?” Автор засвідчував контраст московського світу з руським, де всі явища вкорінені на раціональному рівні, їм можна знайти розумне пояснення – принаймні, так сприймає цей світ Кулєша.
Прикметно, що уніатські автори, зокрема, в період посиленої латинізації, ставляться до Москви більш прихильно, мріючи, напевно, в умовах зневаги до унії в Речі Посполитій, про сильну державну протекцію для своєї Церкви. Так, Флорентійська унія, за Кипріаном Жоховським, була прийнята Руссю і не лише нею: “те саме стосується і Москви, оскільки до одного пастиря належали овечки його руські, так і московські.
Погляд на Московську землю як країну, де збережено чистоту православної віри та благочестя, символом якого виступає особа христолюбивого московського князя, зароджується в Україні приблизно наприкінці ХVI ст. Образ Москви у свідомості багатьох мешканців України поступово набуває ідеальних характеристик. За слушними словами М. Грушевського, Московщина в очах православних України і Білоруси ХVI–ХVIІ в. привикла рисуватися в туманних контурах “прекрасного далека” як непоборна твердиня православної віри…”.
Аналогічні тенденції спостерігаються в політичній площині. У Московії стосовно царя набули з середини XVII ст. значного поширення солярні метафори. Самуель Маскєвич говорив про московських бояр, що ті “так розуміють, що немає у світі більшого монарха від їх царя … і тому його називають”Солнце праведное, светило русское”. Цю сакральну титулатуру як елемент етики стосунків із царями засвоюють українські ієрархи та політики. Хмельницький, наприклад, називає царя “світилом руським”; усі офіційні звернення українців до нього імітують стилістику православної молитви, що розташовує суб’єкти діалогу на різних ієрархічних рівнях і унеможливлює його рівноправність. Хоча, звісно, в устах Хмельницького та його сподвижників визнання сакрального характеру царської влади виглядає як данина московському церемоніалу та політичному етикету.
У літературі стійка тенденція ідеалізації Москви починається власне з творів києво-печерського архімандрита Захарії Копистенського. Важливою складовою концепції його “Палінодії”, на якій, зі зрозумілих причин, любили акцентувати радянські історики, є думка про етнічну та церковну єдність Русі з Москвою. Однак, якщо концепція церковної єдності з Москвою була досить поширеною в Україні першої половини ХVIІ ст., то ідея етно-національної єдності озвучена так виразно чи не вперше в українській літературі. Ця концепція не належала до усталених ні в Україні, ні, тим більше, в Московії. Московити у зносинах з Україною не апелювали до неї навіть тоді, коли це було стратегічно вигідно. Спростовуючи чутки про ворожі наміри Москви щодо України, цар писав Хмельницькому: “И мы … от вас, единоверных православных христиан, никакой неприязни не чаем и сумнительства не держим”. В свою чергу, український гетьман, обґрунтовуючи вибір московської протекції, жодним словом не згадує “кровну спорідненість” двох народів. Головним принципом єдності він вважав єднання у “Тілі Христовому”: “А православний великий государь, царь восточний, єсть с нами єдиного благочестія греческого закона, єдиного ісповіданія, єдино єсми тіло Церкви православієм Великия Россії, главу імуще Ісуса Христа”. Особливість ситуації середини ХVIІ ст. полягала в тому, що люди лише починали мислити національними категоріями. Для більшості з них конфесійні, культурні критерії були значно вагомішими, ніж етнічні, особливо це стосується тогочасної Московії. Ідея етнічної єдності двох Русей, що виникла в середовищі київських інтелектуалів у 20-х рр. XVII ст., так і не була прийнята в Москві в середині XVII століття.
У творі Захарії Копистенського промосковські тенденції існують паралельно з яскраво вираженим еллінофільством. Втім, коли обидва напрямки реалізувати послідовно, вони неминуче мусять вступити у взаємну суперечність. Для полеміста Московське царство є важливою політичною реальністю, але автор далекий від концепцій московських книжників ХV-ХVI ст. про Москву як “третій Рим”. Він вірить у поствізантійські пророцтва про майбутнє (і остаточне) відродження грецького православного царства, власне, про реставрацію Візантійської імперії – “іж грекове знову пріити мают до царства”. Неважко побачити, що ця політико-есхатологічна проекція київського книжника концептуально протистоїть схемам московських теоретиків про Москву як “третій Рим” – останнє православне царство, твердиню християнства перед кінцем світу.
Продовження дивись тут