Московія очима Русі (частина друга)

Продовження. Частину першу дивись тут

     Таким чином, за досить короткий час в Україні виникає інтелектуальний прошарок – репрезентант промосковських настроїв. Піком їхнього поширення стала середина ХVІІ ст. У цей час у київській православній ідеології актуалізуються есхатологічні настрої (що мали досить специфічний “промосковський” характер) та єрусалимська тематика. З огляду на перехід більшої частини православної ієрархії в унію, переслідування православних, спроби уніатських ієрархів і польської влади поширювати ідею про тотожність унії і православ’я, есхатологічні пророцтва були далеко не безпідставними. Історія “народу руського” на тлі постійних політичних, збройних, міжконфесійних конфліктів трагічного ХVII ст. осмислюється в термінах біблійної історії священного народу Ізраїльського. Цар Олексій Михайлович проголошується Мойсеєм, який “нас, православних синов россійских, днесь вірним рабом своїм … от сопостат наших освобождаєт”. “Росіяни” проголошуються “синами Сіону”, Русь – “новим Ізраїлем”, а Київ – “другим Єрусалимом”. При цьому актуалізація єрусалимської тематики в київській православній ідеології викликана не стільки конкуренцією з Москвою, скільки суто полемічними потребами обґрунтування переваги та авторитетності Єрусалима.
     Піднесення геополітичної суб’єктності Києва до рівня усвідомлення себе сакральним центром вселенської православної імперії – один із яскравих фактів інтелектуального життя в Україні ХVІІ ст. Маємо підстави припустити, що московський цар та московська правляча династія могли розглядатися київськими ідеологами як засіб реалізації власних імперських амбіцій. На користь цього припущення промовляє той факт, що тенденцій до ідеалізації Москви як міста, у властивому значенні, в Україні не спостерігається. Ідеалізувалися лише московські монархи, які бачилися живим втіленням безперервної старокиївської державності. Відродження Києва до минулої слави та “столечності” і підготовка його до ролі сакрального центра майбутньої православної екумени пов’язувалося з поверненням “нащадків” Володимира, тобто йшлося про “містичний”, “сакрально-генетичний” зв’язок між Києвом і московськими самодержцями (як нащадками Володимира), а не між двома столицями.
     Таким чином, багато політиків та церковних діячів православної України середини – другої половини ХVIІ ст., кінцеве майбутнє, або, іншими словами, есхатологічне завершення історії Русі бачили у складі єдиної православної імперії, що, перебуваючи під скіпетром московських самодержців, як нащадків київських монархів, мала Київ своїм містичним центром.
     Виникає питання: чому київські ієрархи, знаючи про те, що Романови – нова династія, мало споріднена з попередньою (Рюриковичами), “притягують” їх до київської спадщини, називають нащадками князя Володимира? Навіть серед опозиційно налаштованих руських політиків і церковних діячів не знаходимо династичних аргументів, спрямованих проти Романових і їхніх претензій на спадщину династії Рюриковичів. Відповідь на сформульоване питання криється в тих обставинах, що Романови стали царями не через династичне успадкування, а через церковне помазання на царство. У цьому випадку був відтворений візантійський спосіб легітимізації царської влади, який мав для пізньосередньовічної свідомості не менше значення, ніж кровно-династичний. Цей спосіб сильніше, ніж династичний, підкреслював сакральний статус царя, “трансцендентність” його сану по відношенню до суспільства. Цар у Росії XVII століття сприймався насамперед як правитель-священник, Помазаник (“Христос”), влада якого випливала не стільки з належності до династії, скільки з факту “помазання” Богом на царство. Його сприймали як главу Церкви, про що свідчить звернення руських діячів у церковних справах до царя, а не до патріарха. Таким чином, з огляду на підкреслену перевагу містичного, “літургійного”, месіанського статусу царя, династичне право на спорідненість з Володимиром могло безпроблемно приписуватися Романовим “заднім числом”. Що і робили, не ставлячи під сумнів свій “історичний” метод, руські церковні та політичні лідери.
     Безумовно, вислови церковних інтелектуалів та козацьких політиків ХVIІ ст., звиклих до барокової умовності слова, не завжди можна розглядати як відображення справжніх поглядів. За цим могла стояти барокова гра, якою добре володіли діячі могилянського кола. Не можемо іґнорувати і меркантильний інтерес – бажання здобути прихильність московської влади, яка підтверджувала права та привілеї українських монастирів, міщан тощо. Варто пригадати, що підтримка Москви з боку українського духовенства в середині ХVIІ ст. не була одностайною. Сильвестр Косов та Іннокентій Ґізель не бажали присягати московським послам. А черкаський протоієрей Федір Гурський відверто висловився проти підданства Московії, хоча його аргументація мала “соціально-економічний” характер: “Дари московські огорнуто в рогожу, то і народ, що з’єднався з московитами, одяг неться в рогожки”. Незважаючи на побутування подібних настроїв, альтернативної есхатологічної візії, спопуляризованої серед народу, де б Москва поставала в негативному світлі, опозиційне духовенство не виробило. В православній свідомості Схід стабільно асоціювався з Царством Божим, а Захід – із пеклом, і ця асоціація виявилася надзвичайно стійкою, доживши практично до нашого часу. Перехід в унію в інтерпретації православних ченців був тотожний служінню дияволу.
       *
     Образ Московії в Україні протягом кінця ХVІ – середини ХVІІ ст. пройшов складну еволюцію від ворожого, дикого, нецивілізованого краю, християнський характер якого нерідко піддавався сумніву (або, принаймні, не наголошувався), до країни, яка уявлялася форпостом “істинної віри”, межею між царством земним та небесним, краєм, що випромінює надзвичайну благодать, втіленням незіпсованого, “чистого”, святоотецького православ’я. Хоча ідеалізація московських монархів (але не Москви як міста) та думка про особливу “правильність” московського православ’я була недовгою, власне, до більш тісних контактів київських діячів з московською дійсністю. У період реформ Никона і тривалий час після цього саме київське православ’я перетворюється на загальноімперський зразок. У XVIII–XIX століттях церковні традиції “Малоросії” стають авторитетним зразком для православної практики навіть в очах догматично обережних і суворих російських подвижників.
     Входження Лівобережної України до складу Московії, визнання руською елітою “місіонерської” ролі московського царя, його династичного права на київську спадщину, змінило образ руської історії в очах західноєвропейської науки. За словами одного з істориків, “розширення західних кордонів Російської держави в ХVІІ ст., насамперед, за рахунок включення Лівобережної України – “Малої Росії” …посилювало право Московії бути “Руссією”, “країною руссів”, а разом з тим − на пріорітет у континуїтеті спадщини Київської Русі”. Починаючи з другої половини ХVІІ ст., формуються ті парадигми сприйняття історії Русі, які зрештою зробили образи давньої Русі та козацької України “чужими” одне для одного, що спричинило проблему тяглості української історії
     Слід також зазначити, що українські книжники мали більше відношення до популяризації ідеї приналежності “київської спадщини” московським монархам, ніж власне московські. Його ототожнення з династичними правами царів у середині XVII століття не було самоочевидним, московитам потрібен був час, щоб пристосуватися до незвичної ролі власників і продовжувачів цієї спадщини.