Коли Московія стала суверенною державою?

Відповідь на питання, винесене в заголовок, міститься в російських шкільних підручниках – у 1480 р. А шкільні підручники, як відомо, помилятися не можуть – на те вони й підручники! Але, тим не менш, спробуємо розібратися в цьому питанні на трохи глибшому рівні.

У 1480 р. відбулася подія, відома як “стояння на Угрі”. В російській історіографії вважається, що її причиною стала відмова московського князя Івана III платити данину татарам, і саме з нею у російській історіографії прийнято пов’язувати кінець “ординського іга” і здобуття незалежності Московською державою. Але ще придворний історіограф (титул історіографа був офіційним) М.М.Карамзін у своїй “Історії держави Російської” писав, що розриву Івана III з ханом Великої Орди Ахматом передував його договір з Кримським ханом Менглі-Гераєм (Гіреєм), за яким Іван зобов’язувався давати хану щорічні “подарунки”.

З історично-життєвої точки зору тут все більш-менш зрозуміло – в цей час Золота Орда розпадалася, на її місці виникав цілий ряд державних утворень, очолюваних представниками різних гілок “царського” роду Чингізидів, і перед дрібнішими і нижчими за рангом феодалами виникала дилема вибору сюзерена. Іван III вирішив цю дилему на користь Менглі-Герая.

Таким чином, починаючи з кінця XV століття московські правителі визнавали сюзеренітет кримських ханів і платили їм данину (у джерелах вона згадується як “откуп”, “вихід”, “поминки”, “упоминки”, “дача”). Факт цих виплат зафіксований багатьма історичними документами.

Зокрема, це зафіксовано в “шертному записі” (договорі) 1670 року царя Олексія Михайловича з кримським ханом Аділь-Гіраєм (Полное собрание законов Российской империи, Т.1. – № 469. – стр. 836) – “казна посылать по вся годы по росписи”.

Регулярність і системність таких виплат підтверджується також і в іншому документі – “Статейный списокъ стольника Василія Тяпкина и дьяка Никиты Зотова, посольства въ Крымъ въ 1680 году, для заключенiя Бакчисарайскаго договора”, стор. 270 – 271.

“Да за прошлые на три года, казна наша безъ убавки къ намъ прислать; и впредъ отъ нынѣшнего 1091 [1681] года казну нашу, противъ росписей на розмѣнномъ мѣстѣ отдавать. Да братьямъ нашимъ Калгѣ-салтану и Нурадынъ-салтану и дѣтемъ нашимъ, салтаномъ и дочерямъ и женамъ и скопцамъ и карачеемъ и ближнимъ людемъ и дѣтямъ нашимъ и внутреннымъ отрочатомъ нашимъ всѣмъ, которымъ прежде сего что бывало, посылати, какъ въ росписи написано, всѣ тѣ присылки и впредѣ посылатѣ же без убавки.”

Ще одне підтвердження знаходимо в щоденнику Патріка Гордона (Гордон П. Дневник, 1684–1689. – М.: Наука, 2009, стр. 52). Сподвижник Петра I Патрік Гордон 13 березня 1685 р. зробив такий запис: “Совет [Боярская дума] в Москве ранее постановил, что годовое пособие, или honorarium, должно выдаваться татарам на обычном месте встречи для размена пленных”.

У 1692 році московські співправителі Іван і Петро Олексійовичі в листі до кримського хана Саадат-Гірая зазначали, що “посылывана въ Крымъ годовая казна по росписи” регулярно, але в той же час намагалися поставити і питання про скасування такої практики, щоб “тому бъ впредъ не быть и отставить то вовсе” (Ф.Лашков, Памятники дипломатическихъ сношенiй Крымскаго ханства съ Московскимъ государствомъ въ XVI и XVII в.в., № 70. – стр. 205).

Ця спроба “отставить то вовсе” була невдалою, і тільки в 1700 р. царю Петру вдалося домогтися, щоб у “Трактатъ, заключеный въ Константинополѣ между Россіей и Турціей, 3 іюля 1700 года” (відомий як “Константинопольський мирний договір”) була вставлена фраза:

“А понеже Государство Московское самовластное и свободное Государство есть, дача, которая по се время погодно давана была Крымскимъ Ханамъ и Крымскимъ Татарамъ, или прошлая или нынѣ, впредь да не будетъ должна отъ Его священнаго Царскаго Величества Московскаго даватись, ни отъ наслѣдниковъ его”.

Виплата “упоминків” була припинена, але військовий і дипломатичний тиск на Москву з метою їх відновлення не припинився. Зокрема, це питання було піднято під час переговорів щодо укладення Адріанопольського перемир’я 1713 року. “Додавити” туркаь не вдалося – царські представники послалися на відсутність повноважень для його вирішення, але тим не менше в тексті перемир’я існування проблеми було зафіксовано (див. “Полное собрание законов Российской империи. Собрание 1-е. СПб., 1830. Т. 5. № 2687).

“О запросѣ Крымскомъ, предложенномъ отъ Блистательной Порты, понеже не имѣемъ мы полной мочи, и нынѣ не вѣдаемъ о томъ дѣлѣ намѣренiя Царскаго Величества, нашего Всемилостивѣйшаго Государя, и тако имѣется о томъ в иное время говорить и соглашаться съ соизволенiя обѣихъ странъ”.

Про те, що проблема існувала і Петро I був нею стурбований, свідчать і документи, пов’язані з підготовкою до укладення Константинопольського “Вічного Миру” з Туреччиною у 1720 році.

В Архіві зовнішньої політики Росії зберігся попередній проект договору, в якому присутній пункт під номером 10, що практично слово в слово повторює наведену вище статтю Константинопольського договору 1700 р., яка починається зі слів “А понеже Государство Московское самовластное и свободное Государство есть…”, підсилену ще словосполученням “на вечные времена”. При цьому московський посол Олексій Дашков отримав сувору інструкцію, у разі якщо турки і татари відмовляться від включення в договір цієї статті і будуть наполягати на виплаті данини, то він не повинен погоджуватися на включення в текст договору такого положення.

Так, в кінцевому підсумку, і сталося – Дашков не зміг зафіксувати в угоді положення про відсутність у Росії зобов’язань щодо виплати татарам “погодной дачи”, але, з іншого боку, в ході переговорів встояв і не допустив включення в нього зобов’язання платити. Щодо “претензiи Крымской” сторони компромісно повторили відповідний пункт з Адріанопольського перемир’я 1713 року: “имѣется говорить въ иное время съ соизволенiя обѣих странъ”. (Полное собрание законов Российской империи. Собрание 1-е. СПб., 1830. Т. 6. № 3671). Інакше кажучи – сторони “домовилися домовлятися”.

Відомий російський історик Л.О.Нікіфоров у своєму дослідженні “Внешняя политика России в последние годы Северной войны: Ништадтский мир” (Акад. наук СССР. Ин-т истории. – Москва : Изд-во Акад. наук СССР, 1959 – з цієї роботи взята інформація стосовно перипетій укладення Константинопольського договору 1720 р., наведена у двох останніх абзацах) зазначив: “Таким чином, у питанні про данину кримському хану, що зачіпає суверенітет держави, російський уряд не допускав жодних коливань”. Нікіфоров, як і належить офіційному історику, був акуратний у формулюваннях, а ось російський публіцист, якийсь Євген Батраков, написав про це з емоційною прямотою:

“Таким чином, з повними на те підставами ми можемо стверджувати, що 3 (14) липня 1700 р. – це і є той самий день, коли Російське царство стало, нарешті, дійсно незалежною, суверенною державою!”