Гомер в Русі

У сучасному академічному дискурсі твердження про обізнаність інтелектуальної еліти Русі з постаттю античного поета Гомера є незаперечним фактом. Варто зауважити, що аж до XVIII століття у вітчизняних джерелах домінувала форма імені “Омир”, яка згодом поступилася звичному нам варіанту.

Сліди гомерівської спадщини простежуються в руському письменстві ще з першої половини XII століття. Зокрема, чернець Феодосій, перекладаючи послання папи Лева, згадує про “Омирьскія и Риторьскія книги” як складник тогочасної вченості. Його сучасник, митрополит Клим Смолятич – постать, яку літописці величали небаченим доти в Руській землі “книжником і філософом”, – у своєму славнозвісному “Посланні до пресвітера Хоми” відверто апелював до античного спадку. Він писав: “Я звертався до Омира, Аристотеля і Платона, котрі були славетними в еллінських глибинах”.

Відлуння гомерівського слова звучить і в Галицько-Волинському літописі. Описуючи спроби угорського короля Андрія II підкупити галицьке боярство у 1231 році, літописець звертається до авторитету античного поета: “О, лестощі злі! Як Омир пише: до викриття вони солодкі, а викриті — гіркі”.

Цікаво, що подібні згадки свого часу викликали неабиякий науковий ентузіазм. Деякі дослідники стверджували, що в Русі Гомера шанували значно раніше, ніж у Західній Європі, де його твори побачили друк лише наприкінці XV століття. На противагу цьому, Візантія ніколи не втрачала зв’язку з гомерівською традицією: тамтешні теологи, історики та ритори повсякчас цитували поета, а до нашого часу дійшло чимало візантійських парафраз його епосу.

Водночас більш помірковані дослідники, зокрема Михайло Грушевський, закликають до стриманості. На їхню думку, давньоруські книжники навряд чи студіювали Гомера в оригіналі. Найімовірніше, крилаті вислови та фрагменти потрапляли на руські терени через посередництво візантійських хронік та теологічних збірників, що активно поширювалися завдяки тісним культурним взаєминам із Константинополем.