Дихотомія української національної ідентичності – 4

Частину першу див. “Дихотомія української національної ідентичності – 1”
Частину другу див. “Дихотомія української національної ідентичності – 2”
Частину третю див. “Дихотомія української національної ідентичності – 3”
Ця четверта частина є останньою.

Від Slavia Orthodoxa до “Русского мира”

Уявна східнослов’янська спільнота, створена українськими книжниками на етно-конфесійній основі як проект Slavia Orthodoxa, була загалом типовим для свого часу явищем, коли пріоритетними вважалися саме релігійні (та станові) ідентичності, а не “національні”. Найближчим історичним аналогом Slavia Orthodoxa був західноєвропейський Pax Christiana, однак останній у Новий час став суто історичним феноменом: нові європейські націоналізми не апелювали до конфесійної приналежності як основи національної самоідентифікації, а скоріше навпаки – протиставляли конфесійним відмінностям однаковість громадянських прав.

Західноєвропейський Pax Christiana був демонтований в епоху просвітницької секуляризації та заміщений цілою низкою національних проектів із власними цивільними релігіями. Він не зник, але остаточно втратив будь-який політичний сенс і, відповідно, мобілізаційний потенціал на кшталт того, що існував в епоху хрестових походів або, скажімо, пізнішого протистояння “турецькій загрозі”.

Зовсім інше сталося на Сході під час переходу від Московського царства до Російської імперії. Тут домодерна Slavia Orthodoxa була повністю інтегрована в імперський наратив, а імперія, що виникла, ототожнена з міфічною “Руссю”. Остання стала означати тепер не лише релігійну спільноту, а й етнічну, територіальну і політичну. Імперія була таким чином сакралізована як спільнота не лише підданих, а й віруючих, а Slavia Orthodoxa – одержавлена, інституалізована як імперія на чолі з Божим помазаником. Для імперії це означало консервацію середньовічних структур мислення та управління; для православ’я – фатальну стагнацію в архаїчних формах цезарепапізму.

У такій формі міф не залишав місця ні для появи сучасної громадянської ідентичності, ні для формування сучасних державних інститутів. Однак він ефективно забезпечував інтеграцію українців і білорусів у єдину державно-політичну спільноту через їхню конфесійно-цивілізаційну приналежність до Slavia Orthodoxa, і до такої міри, що навіть пізніша секуляризація не похитнула цієї сакральної, квазі-релігійної ідентифікації.

Одержавлення й політизація Російською імперією конфесійно-цивілізаційної спільноти “Slavia Orthodoxa* проклали шлях поступовому перетворенню русько-православної ідентичності на російсько-імперську, та одночасно суттєво ускладнило формування окремих національних ідентичностей як в українців та білорусів, так і в московитів. Фатальна термінологічна та концептуальна плутанина, яка виникла (і продовжується досі, і від неї в сучасній Росії категорично не хочуть відмовлятися – у російській мові навіть і сьогодні не існує відповідних термінів) при заміні конфесійно-цивілізаційної “руськості” етнополітичною “російськістю” також цьому сприяли.

Московське царство, трансформувавши свою маргінальну “руськість” в імперську “російськість”, уможливило дискурсивну, а потім і політичну інкорпорацію в цю нову пан-руську ідентичність традиційних “руських” земель Речі Посполитої. Сама по собі Московія була для мешканців цих земель чимось надто чужим та невідомим, щоб себе з нею ототожнити. Зате ототожнити себе з міфічною, дискурсивно сконструйованою “Росією” як династичною, церковною та територіальною спадкоємицею “Русі” було нескладно, оскільки вона представлялася в уяві як політична реінкарнація добре всім відомої і зрозумілої конфесійно-цивілізаційної спільноти Slavia Orthodoxa.

Для більшості українців та білорусів прийняття російської імперської ідентичності не викликало внутрішнього конфлікту при самоідентифікації – вони не ототожнювали себе з московитами, себто росіянами у вузькому, суто етнічному сенсі. Приклад Гоголя – найвідоміший і найнаочніший. І цей приклад показовий, оскільки дозволяє зрозуміти, чому і сьогодні більшість українців та білорусів кардинально не виділяють себе з “руської” православно-східнослов’янської спільноти, і водночас не ототожнюють себе з власне росіянами – ні в етнічному сенсі, ні в політичному.

Коли Лукашенко якось заявив, що білоруси – це ті ж росіяни, тільки зі знаком якості, він фактично підтвердив окремішність і навіть зверхність білорусів щодо росіян, однак у рамках пан-руської православно-східнослов’янської уявленої спільноти. По суті, він несвідомо повторив аргумент українських кліриків кінця XVII століття, які, власне, і прищепили на московському ґрунті ідеї тяглості Москви від Києва та створили концепцію “Малої Русі” та “Великої”, де “Мала Русь” мала абсолютний пріоритет у сенсі первинності та автентичності.

Московія, трансформуючись в Росію, прийняла цю модель, проте поступово змінила акценти. “Велика Русь” стала центральною, головною, “Мала” – периферійною та другорядною. Апропріація всієї “Русі” московитами, беззастережне ототожнення її з “Росією” і перетворення пан-руськості в пан-російськість було сприйняте чималою частиною малоросійських еліт як зухвала спроба великоросів привласнити собі весь русько-російський імперський проект, який малороси небезпідставно вважали спільним. Спровоковане цим невдоволення сприяло зародженню нового українського націоналізму, що трактував саме росіян-московитів як “головного Іншого” та позиціонував себе поза пан-руською, суто православною спільнотою – спочатку в рамках спільноти загальнослов’янської (різноконфесійної), а потім і в суто політичних рамках європейських та світових націй-держав. Освічені малороси були готові ідентифікувати себе з “Руссю” як спільним російсько-українським проектом, але не завжди й не до кінця готові були визнати цей проект суто російським, а себе лише суто регіональним і взагалі маргінальним його елементом. У певному сенсі це можна порівняти з готовністю шотландців підтримувати спільний з англійцями британсько-імперський проект і водночас неготовність підтримати перетворення цього імперського проекту на суто англійський.

Пропагована Кремлем і Московською патріархією концепція “Русского мира” є спробою актуалізувати привабливість цієї міфічної архаїчної православно-східнослов’янської спільноти і посилити уявну з нею самоідентифікацію. При цьому умисна багатозначність терміну і, зокрема, нечітка відмінність між “руськістю” і “російськістю” (“русскостью”) повинні сприяти, за задумом, поступовому об’єднанню символічно-цивілізаційної самоідентифікації з державно-інституційною.

Попри те, що мета-етнічний – спільно-руський, православно-східнослов’янський – проект уже давно інституційно і дискурсивно апропрійований Росією, тобто у державно-політичному плані він став проектом суто російським (російсько-імперським), на символічному рівні він все ж таки зберігає певну над-етнічну універсальність і привабливість. А тому й логічної суперечності між власне етнічністю (що існує на рівні реальному, державно-політичному) та символічною приналежністю до православно-східнослов’янської спільноти у багатьох українців немає.

Під цим кутом зору ідея “Русского мира” є своєрідним лакмусовим папірцем для двох моделей української ідентичності – “малоросійської” (українсько-східнослов’янської) та української етнонаціональної (“емансипованої”). Перша модель загалом сумісна з ідеєю “Русского мира” а друга рішуче з цієї концепції випадає і з нею конфронтує. При цьому вона не є ідентичністю ексклюзивною, як можна припустити з означника “етнонаціональна”. Цей термін вказує лише на те, що в основі відповідного їй націотворчого проекту лежить перетворення українського етносу в українську націю шляхом надання символічного значення не східнослов’янським маркерам (в основі яких лежить конфесійний фактор), а етнокультурним, і використання цього символізму для політичної мобілізації.

При окресленні української етнонаціональної ідентичності як “емансипованої” мається на увазі насамперед її символічна (психологічна, ментальна, культурна) емансипація від над-етнічної ідентичності, східнослов’янської.