Дихотомія української національної ідентичності – 3

Частину першу див. “Дихотомія української національної ідентичності – 1”
Частину другу див. “Дихотомія української національної ідентичності – 2”

Винайдена традиція

Малоросійська ідеологія забезпечила український національний рух базовими міфами, символами і, головне, історичною спадкоємністю, вкрай необхідною для формування сучасної національної ідентичності. Але вона мала ще й побічний, не менш важливий, хоча часто і недооцінюваний (або, скоріше, замовчуваний) вплив на формування сучасної російської ідентичності. Цей вплив мав принаймні чотири аспекти.

По-перше – персональний, оскільки саме малоросійські інтелектуали, головним чином священнослужителі, були творцями не лише малоросійського проекту, а й комплементарного до нього великоросійського проекту.

По-друге – історіографічний, оскільки саме малороси всебічно обґрунтували та наповнили символічним змістом ідею тяглості між Москвою та Києвом, між Київською Руссю та Москвою.

По-третє – етнокультурний, оскільки саме малоросійські інтелектуали перетворили суто династичну Московську державу на “славенороську”, з виразною русько-православною сутністю.

І по-четверте – політичний, оскільки дало етнокультурну легітимізацію міфу про “збирання руських земель”, який до цього якщо і існував, то лише під архаїчною династично-патримоніальною аргументацією.

Найважливішим, однак, результатом усіх тих процесів було формування “уявленої” східнослов’янської спільноти з потужною імперською інституціалізацією як спільноти все-руської, і водночас – із не менш потужною сакральною леґітимізацією як спільноти істинно-православної. Ідеологема українсько-російської єдності, “майже-тотожності” стала логічною похідною від ширшого, універсальнішого міфу і водночас – його базовим конструктивним елементом.

Витоки цього міфу можна відраховувати від Переяславської угоди (1654) між козаками та московитами, яку кожна сторона розуміла по-різному, свідомо чи несвідомо ігноруючи погляд іншої сторони. Те, що для козаків було однією з багатьох тактичних угод, для московитів було актом беззастережного визнання козаками царської влади та переходу не лише козаків, а й усіх українців у довічне царське підданство. Те, що українська історіографія трактує як історичне непорозуміння, делегітимізоване, зрештою, беззаконними діями російської сторони, російська (і похідна від неї радянська) історіографія трактує як прояв найвищої історичної справедливості, мудрості та неминучості – у рамках телеології так званого “возз’єднання двох братніх народів” (чи двох гілок “майже того самого” народу).

Сьогодні ця винайдена традиція живе власним життям у головах мільйонів людей і виглядає самоочевидною істиною, однак у XVIІ столітті, як свідчать історики, українсько-російська “єдність” була для московитів такою ж малозрозумілою абстракцією, як і гадана історична тяглість та спадкоємність Москви щодо Києва. Зв’язок між Києвом та Москвою для них, поза сумнівом існував, проте мав суто династичний та релігійний характер і жодною мірою не стосувався населення Русі, ні, тим більше, якихось його етнічних особливостей. Хоча московська дипломатія й послуговувалася принагідно арґументом “збирання руських земель”, мова йшла виключно про царську гадану патримонію – без будь-яких посилань на їхню “руську” етнічну чи бодай конфесійну ознаку.

Мусив з’явитися український автор (імовірно – Інокентій Ґізель, архимандрит Києво-Печерського монастиря), котрий доповнив усталену московську традицію трактування Московської Русі як тяглої православної династичної держави принципово новою ідеєю царської слов’янської патримонії. 1674 року він опублікував “Синопсис, или Краткое собраніе от различных летописцев о начале славено-российского народа…“, де мабуть вперше ввів у вжиток поняття “славенороський народ”, включивши до нього як жителів Малої Росії, так і Московської держави. Ця книга у російської освіченої публіки стала найпопулярнішим чтивом XVIII століття, що витримала до 1836 року дев’ятнадцять перевидань.

Цікаво, однак, що довгий час жоден з російських істориків не звертав належної уваги на революційну, цілком модерну ідею Гізеля про царське тягле панування над “православним славеноруським народом”. Політичні вигоди від запропонованої “Синопсисом” моделі слов’янської (етнічної) патримонії були усвідомлені лише в 1830-х роках, коли винайдена ще в XVII столітті концепція російсько-української слов’янської єдності знайшла собі нарешті належне політико-ідеологічне застосування, поєднавшись із модерним російським етнонаціоналізмом. Це відкриття зробив Микола Устрялов, автор першого офіційно схваленого підручника російської історії, спеціально написаного для доказу “єдності польської, литовської та російської історії” та спростування польських претензій на українські та білоруські землі у контексті повстання 1830 року. У рамках його схеми Росія існувала вже за Київських часів як політична нація із спільною мовою та вірою в самодержавство. Після того, як ця міфічна “Росія” була розділена встановленням польського панування над Україною та Білоруссю, “збирання російських земель” стало головним напрямом російської історії. Історія України в рамках такої етнічної та політичної “загальноросійської” єдності не могла бути нічим іншим, як безперервною боротьбою за відновлення цієї “порушеної єдності”. Радянський режим лише підняв цю телеологічну модель до статусу ідеологічної догми, переслідуючи за її заперечення.

І хоча канонічність загальноросійського міфу та його міжнародний статус в останні десятиліття суттєво похитнулися, він і далі залишається досить впливовим, і досить шкідливим, оскільки гальмує формування сучасної національної ідентичності не лише росіян, а й українців та білорусів, які цей міф в різній мірі сприйняли. А відтак гальмує і їхню модернізацію, консервуючи домодерну систему цінностей, орієнтацій та поведінкових моделей.