Дихотомія української національної ідентичності – 2

Частину першу див. “Дихотомія української національної ідентичності – 1”

Феномен малоросійської ідентичності

Сьогодні для багатьох термін “малоросійський” має негативне забарвлення, натякаючи на українську підпорядкованість чи вторинність щодо Росії, але початково він не містив у собі нічого зневажливого. Навпаки, термін “Мала Русь”, сконструйований священнослужителями на грецький манер (Micra Rosia), вказував на певну первинність та пріоритетність українських земель (історичного центру Русі) щодо територій пізнішого поширення, окреслюваних як “Велика Русь” (Megale Rosia).
У ранньомодерні часи для позначення країни, території та народу вживалася ціла низка термінів: “Русь”, “Україна”, “Мала Русь”, “Малоросія”, “Військо Запорізьке”, “Козаки”. Всі вони, як правило, відображали різні політичні орієнтації та розпливчасту ідентичність того часу. Лише у XVIII ст. термін “Малоросія” почав домінувати на Лівобережжі, що багато в чому було обумовлено його офіційним вживанням у Російській імперії та визнанням українським суспільством як позначення Гетьманщини. Додатковим стимулом для розвитку окремої малоросійської ідентичності була концепція “малоросійських прав і вольностей”.

Назагал, термін утвердився завдяки історичному прецеденту та традиції церковного вживання, офіційному статусу та асоціаціям як з Руссю, так і з Росією. Він виявився здатним задовольнити політико-ідеологічні потреби різних груп. Фактично йшлося про інтелектуальне виправдання різнорідних лояльностей та ідентичностей – нормальну річ на ті часи, до появи сучасного націоналізму.

З ліквідацією специфічних малоросійських інститутів та за відсутності окремих, символічно значущих культурних маркерів асиміляціоністська позиція серед місцевих еліт виявилася переважною. Цьому сприяла і відповідна імперська політика: надання козацьким елітам дворянських титулів і посад, зрівняння їх у правах з російською знаттю, кар’єрні можливості, економічні приманки та ін. А з іншого боку – жорсткі репресивні заходи щодо недостатньо лояльних малоросів.

Лише невелика частина українських еліт зберегла стару, традиціоналістську позицію, яка, втім, була скоріше м’якою версією асиміляціонізму, ніж якоюсь альтернативою. Вони не мали жодних ілюзій щодо окремого майбутнього України, проте плекали певну ностальгію за її минулим, проявляючи антикварний інтерес до історичних літописів, традиційних звичаїв, фольклору, народної мови, намагаючись зберегти ці музеєфіковані скарби для нащадків.