Дихотомія української національної ідентичності – 1

Про набридлу вже тему, що довгий час розганяється російською пропагандою: чи є українці та росіяни “одним народом”. Здебільшого все це не наукова дискусія, а політична. Але я хотів би звернутися до наукової сторони питання та пропоную до уваги академічні міркування на цю тему. Це конспект-тези уривка з роботи М.Рябчука, надрукованої у 2019 році (це слід мати на увазі при читанні), “Долання амбівалентності. Дихотомія української національної ідентичності – історичні причини та політичні наслідки”. Уривок щодо історичного аспекту формування української ідентичності та причин виникнення згаданої у заголовку дихотомії, яка суттєво ослабила українське суспільство й державу перед лицем російської агресії.

Оскільки матеріал досить об’ємний, то публікація буде в кількох частинах.

Українська нація – зародження

Зародження української ідентичності можна простежити із другої половини XVI ст. Якщо до цього часу руська (українсько-білоруська) православна спільнота жила у відносно плюралістичній та толерантній країні, де етнічні, релігійні та культурні відмінності між руською, польською, литовською та німецькою шляхтою не мали великого значення, то в цей період ситуація починає кардинально змінюватися. Під тиском католицької контрреформації Річ Посполита почала дедалі відчутніше перетворюватися на державу римо-католицької польсько-культурної шляхти. З масовим наверненням руської знаті до католицизму та її полонізації залишки руських еліт – церковних та світських – почали шукати нове визначення руської ідентичності. Серед іншого ці пошуки викликали жвавий інтерес до минулого, зокрема історії Київської Русі. Запозичивши багато з католицько-протестантського полемічного арсеналу інтелектуали сформували низку нових понять та концепцій, що вийшли за рамки як традиційного для попередньої доби православно-християнського мислення, так і межі польсько-литовської концепції шляхетської нації. Серед таких нових понять були, наприклад, “руська вітчизна” та “руський народ” (“старожитній руський народ Володимирова кореня”), що передбачало існування руської нації, яка охоплювала все руське православне населення незалежно від соціального стану, а не лише шляхту.

У міру полонізації руської знаті провідну політичну роль починає відігравати нова соціальна група – козацтво. Повстання Б. Хмельницького консолідувало “козацьку націю” не лише як соціальну групу, а й як ширшу егалітарну спільноту, що включала багато інших станів – від селян і міщан до шляхти. У певному сенсі козацтво стало “плавильним котлом”, “націоналізуючи” значну частину протоукраїнського суспільства. Воно також спонукало та уповноважило козацьких лідерів говорити не лише від імені козацького війська, а й від “народу руського”, приймаючи таким чином на себе відповідальність за населення та територію, які вони взялися представляти. “Віра батьків” була головною спільною цінністю, яку треба було захищати, та вирішальним чинником політичної мобілізації в Україні XVII століття, артикульованим, проте, не лише у конфесійних, а й у етнічних (протонаціональних) термінах.

Ця окрема протонаціональна ідентичність вимагала певної державної інституціоналізації. Гадяцький договір (1658) був спробою перетворити Річ Посполиту на конфедерацію трьох держав – Корони Польської, Великого князівства Литовського та Великого князівства Руського. З ряду причин він не був реалізований, а тому подальший розвиток України, а заодно й української національної ідентичності, на багато років наперед визначився зовсім іншою угодою – Переяславською.

У Переяславі козаки отримали фактичну державну незалежність у межах Лівобережжя під протекторатом московського сюзерена. Головний недолік цієї угоди – принципова відмінність у розумінні права, а отже і самої суті угоди обома сторонами, – далася взнаки не відразу, і більше століття на Лівобережжі de facto існувала держава зі своєю системою управління. З козацької старшини виділилася еліта цієї держави, яка пройшла певні стадії домодерного національного розвитку, наслідком чого стало виникнення “малоросійської” ідентичності. Це знайшло відображення, зокрема, у появі історичної свідомості, вираженні політичної лояльності до Малої Русі, її конституційних та адміністративних прав, у чіткому ототожненні народу з його територією під назвою “Мала Русь”. Хоча домодерна малоросійська нація не була ще зрілою, її еліти вже виявляли чітку малоросійську ідентичність – ідентичність, що цілком могла стати ядром, навколо якого сформувалася б сучасна “малоросійська нація”.