Держава та образ

Знову багато літер. Декого, можливо, це буде дратувати, але нічого з собою поробити не можу – особисто мені здається надзвичайно цікавим і живу сподіваннями, що знайдуться ще зацікавлені.
Цей допис – виклад головних тез зі вступної частини статті історика О.Толочко “Русь: держава та образ держави”, написаної (опублікованої) у 1994 році, де автор розмірковує над тим, чим є феномен держави.
     ✦ ✦ ✦
Сучасне уявлення про державу сформоване картою. Чим більше карти входили в людське повсякдення, тим міцніше формувався саме географічний (а точніше – територіальний) образ держави. Метафора карти стала моделюючим принципом усвідомлення феномену держави, а масова свідомість є повсякденною реалізацією цієї метафори. Обриси країни – це і є держава, сьогодні графічне зображення території є чи не таким же емблематичним, як герб і прапор. Кожному відомий цей перший порух свідомості, і для більшості така безпосередня рефлексія залишається останньою розумовою процедурою в усвідомленні феномену держави.

Не можна сказати, що подібна асоціативність оминула наукове мислення. Навпаки, територіальність стала чи не головним критерієм у всіх сучасних визначеннях держави. Здається, це єдина ознака, дійсно спільна для будь-якого методологічного напряму або історіографічної традиції.

Однак уявімо собі людину, яка нічого не знає про існування карти, тим паче карти в сучасному розумінні. Звісна річ, для неї вона не моделює образ держави, а отже, територіальність не тільки не буде головною, але й скільки-небудь суттєвою її ознакою. Саме такими були всі наші попередники (аж до Нового часу території держав не позначалися на картах), що не заважало їм відчувати себе громадянами Афін чи Риму, васалами французького короля чи підданими московського князя.

Минуле – принципово чуже нашому способу мислення. Відсутність уявлення про площинну територіальність держави як неодмінну ознаку її існування призводила не тільки до формування відмінних від сучасних ідей держави, а й до іншого способу поведінки людей, іншої політичної культури, а відтак – іншої форми держави.

Наші судження і спекуляції щодо держави є продуктами нашої культури; їхня сила та доказовість закінчуються там, де закінчується сучасна досліднику манера мислення. І коли говориться, наприклад, що Київська Русь є тілесною єдністю правлячого роду Рюриковичів, а державні відправлення – лише наслідком сімейного життя, то це треба розуміти буквально: держава є формою буття однієї сім’ї і нічим іншим. Або якщо ми встановлюємо, що в певну епоху держава розумілася як dominium або patrimonium, то це означає тільки одне: держава являє собою маєток, управляється як господарство, а відносини влади і підданих є відносинами пана і слуги.

Римська імперія (Imperium Romanum) тільки внаслідок новітньої міфологізації слова розглядається як назва держави або території. Imperium Romanum не є і ніколи не була реальною територіальною величиною. Це є відношення, що означає панування римського народу над народом певної країни, в своїй цілісності інкорпорованої в державу. Imperium Romanum, отже, не країна і навіть не територія країни, а лише форма співіснування частин держави. Від Imperium слід відрізняти Римську республіку (Res publika populi romani), сукупність римських громадян, ідеальну форму їхнього об’єднання в єдине ціле, яким є римська громада. Остання спочатку збігалася з містом Римом, була Містом, але і згодом, вийшовши за межі міських стін і поширившись спочатку в межах Італії, а потім Ойкумени, Res publika не мала певних кордонів, залишаючись все тією ж міською громадою, містом Римом. Принципу територіального розмежування ні Res publika, ні Imperium не надавали жодного значення, взаємно перебуваючи в стані проникнення і дифузії. Не території, а громадянин і народ були покладені в основу правовідносин.

Не знайдемо ми артикульованого територіального принципу й у феодальній державі європейського середньовіччя. Феодальна держава є продуктом домінуючого класу, і більше того, вона є цим класом. Він організований на ґрунті безпосередньо персональних зв’язків, являє собою чисту ієрархію, яка в своїй основі не опосередкована земельними відносинами. Останні виникають згодом і лише як наслідок встановлення васальних зв’язків, які мисляться насамперед як взаємини вірності і покровительства. Феодальна держава, отже, не є окресленою територією, а є сукупністю персональних служінь, тобто вона обіймає собою певну кількість людей, чий жест і погляд спрямовані на вершину ієрархії – монарха.

Видима сьогоднішньому погляду територіальність такої держави є фіктивною величиною. Вона виникає внаслідок організації людей і залежить від її форми і навіть просто від кількості втягнутих до неї осіб. Земля, територія в такій державі завжди слідує за особистою долею людей, повторює перипетії встановлення і зміни васальних прив’язаностей. Розриваючи васальний зв’язок із сеньйором, феодал тим самим відривав і свою землю. Кожному відомий дифузний стан монархій Капетингів і Плантагенетів, втрата Францією величезних територій внаслідок відмови англійського короля приносити омаж за континентальні володіння, а також зворотне перетікання земель до французької корони внаслідок розірвання континентальними баронами васальної присяги Іоанну Безземельному.

Територіальний принцип суверенітету з’являється досить пізно, тільки в кінці XIII ст., а до цього загальним правилом було переважання особистих відносин над територіальними, відсутність державної територіальної влади і сучасного поняття про невідчуження частин державної території. Однак і формування такого поняття, встановлення сеньйорій більшої стійкості відбувалося шляхом посилення все тих же особистих зв’язків. Отже, держава класичного феодалізму не мислиться сучасниками нічим іншим, як певною кількістю людей, організованих специфічним способом і пов’язаних між собою клятвою і вірністю.

І найбільш близький вітчизняній традиції приклад – козацька держава XVII ст. Метафора, навколо якої сформовано цю державу, лежить просто на поверхні – це Військо. Тобто Військо Запорозьке, яке претендує, подібно до міста Рима, на те, щоб вийти за свої емпіричні межі й організувати навколишній простір за своєю подобою, підкорити і перейменувати цей простір в ім’я своє. Легко переконатися, що “Військо Запорозьке” є самоназвою новоствореної в процесі війни держави, і що з Московським царством 1654 р. угоду укладає не “народ руський” (що означало б населення), не “Мала Русь” (що означало б територію і чого слід би було чекати), а “Військо Запорозьке” – не більше, не менше. Не знайшовши іншого організаційного принципу, суспільство ввірилося війську і вирішило стати військом, відтак, генеральна старшина перетворилася на уряд, територія обернулася полками і сотнями, а піддані – на кавалеристів та піхоту.

Подібних прикладів, що підтверджують існування образу держави, можна було б навести безліч. Отже, є підстави стверджувати, що державні організми, які склалися навколо метафори, не піддаються критеріям нашої науковості.

Ми вже не віримо, що суспільне життя можна розрахувати, як інженерові завдання, але в глибині душі переконані, що давнє твердження про наближення історії до стану справжньої науки буде відбуватися тим більше, чим більше вона буде абсорбувати методологію і спосіб мислення природничих наук, все ще справедливе. Вплив позитивізму, а також, очевидно, і занадто довге перебування в лоні марксистської методології призвели до впровадження в історичне мислення багатьох метафор, які неконтрольовано керують нашим розумінням минулого. Вплив їх виражається в схильності розглядати історичні феномени як певні матеріальні об’єкти. І, як наслідок, здійснювати з ними відповідні дослідницькі операції. Добре відомі з XIX ст. (і тоді, можливо, цілком вдалі) метафори держави: фізіологічна – “організм” і технократична – “машина”. Позбавлені свого колишнього (античного і середньовічного) релігійного і містичного сенсу, ці метафори позитивізму дійсно дозволяють вловити феномен держави як певну цілісність, але одночасно позбавляють її (державу) культурного сенсу, представляючи як злагоджену взаємодію складових частин механізму, коліщаток, гвинтів та іншого. Звідси така сконцентрованість нашої науки на тих державних феноменах, які вона може представити у вигляді матеріальних об’єктів: території, що сприймається просто як географічний простір, а не сакральне середовище богів і людей; інститутів влади, які мисляться як репресивні установи, а не богоустановлені сутності; класів, що є “об’єктивною реальністю”, а не науковою фікцією. Звідси, погодьмося, така схильність до властивої природничим наукам ідеї класифікації держав на розряди і підвиди (всі європейські монархії, числом легіон, вміщаються в “ранньофеодальну”, “представницьку”, “абсолютну” і, мабуть, ще якусь).

У кожній державі, в її підвалинах, міститься таємниця, ім’я якої – влада. Влада – це таїнство, природа якого є для нас незбагненною, вислизає з наших рук і не збігається з її матеріальними втіленнями. Велику кількість зусиль було витрачено нашою історіографічною традицією, щоб “матеріалізувати” феномен влади, представити її в економічному вираженні (тобто обчислюваному і вимірюваному), або ж оголосити її “позаекономічним примусом”, тобто голим насиллям (яке також асоціативно матеріальне: батоги, в’язниці, багнети).

Однак ми втрачаємо ґрунт під ногами, коли стикаємося з владою в її нерепресивному вигляді. Влада, як гріх, передбачає “двох” – того, кому підкоряються, і того, хто підкоряється. Вона, отже, є відносинами цих двох, зв’язком між ними, для нас є невидимим, а для них міцним і нерозривним. Чому владу “визнають”? Чому владі “підкоряються” навіть без загрози безпосереднього покарання? Чому, нарешті, підкорення владі, зовні однотипне, в умовах різних культурних і правових традицій відбувається з різним обґрунтуванням? Чому, підемо далі, підкорення владі може сприйматися як культурна цінність, доблесть, святий обов’язок?

Чи не називаємо ми одним словом – “влада” – абсолютно різні типи взаємовідносин між нашими “двома”? Влада як абстрактне поняття не існує. Існують мільйони щоденних індивідуальних актів визнання влади та реалізації влади. Звичайно, дослідження цих індивідуальних актів нам недоступне. Тому найбільша міра узагальнення, яку ми можемо собі дозволити, – це “сенс” (бо “форми” вона, очевидно, мати не може) влади в межах однієї державної традиції. Відтак, ми змушені розглядати державу як традицію, як результат не геологічних утворень, не механічних процесів, не “прогресу” (отже, не руху “коліс історії”), а цілком певного культурного розвитку. Держава, на жаль, ще не стала предметом культурної історії. Держава все ще не розглядається як наслідок або навіть мета величезних цивілізаційних зусиль, які роблять її унікальною і неповторною. Як, очевидно, унікальна сама та культура, частиною якої держава є.

Повторюся, держава не є “об’єктивною” реальністю, зовнішньою по відношенню до культури даністю. Єдиним матеріальним вмістилищем держави є уми людей. Реалізацією держави в об’єктивному світі є поведінка людей, яка визначається масовими стереотипами свідомості, звичаєвими типами поведінки, правовою культурою, релігійними та етичними доктринами і силою інших речей, які в сукупності своїй і називаються культурою.