Держава та образ держави

#історія

Цей матеріал є викладом (конспектом) вступної частини статті українського історика Олексія Толочко “Русь: держава та образ держави”, написаної (опублікованої) 1994 року. Особисто мені судження автора здалися надзвичайно цікавими.
     ✦ ✦ ✦
Сучасне уявлення про державу сформовано картою. Що більше карти входили у людську повсякденність, то міцніше формувався саме географічний (а точніше – територіальний) образ держави. Метафора карти стала моделюючим принципом усвідомлення феномену держави і масова свідомість є повсякденною реалізацією цієї метафори. Обриси країни – це і є держава, сьогодні графічне зображення території є чи не таким емблематичним, як герб і прапор. Кожному відомий цей перший рух свідомості, і для більшості така безпосередня рефлексія залишається останньою розумовою процедурою в усвідомленні феномена держави.

Не можна сказати, що подібна асоціативність оминула наукове мислення. Навпаки, територіальність стала чи не найголовнішим критерієм у всіх сучасних визначеннях держави. Здається, це єдина ознака, справді спільна для будь-якого методологічного спрямування чи історіографічної традиції.

Однак уявімо собі людину, яка нічого не знає про існування карти, тим більше карти в сучасному розумінні. Звичайно, для неї вона не моделює образ держави, і отже, територіальність не тільки не буде головною, а й скільки-небудь істотною її ознакою. Саме такими були всі наші попередники (аж до Нового часу території держав не позначалися на картах), що не заважало їм почуватися громадянами Афін чи Риму, васалами французького короля чи підданими московського князя.

Минуле – принципово чуже нашому способу мислення. Відсутність уявлення про площинну територіальність держави як неодмінну ознаку її існування призводила не тільки до формування відмінних від сучасних ідей держави, а й до іншого способу поведінки людей, іншої політичної культури, а отже – іншої форми держави.

Наші судження та спекуляції щодо держави є продуктами нашої культури; їхня сила та доказовість закінчуються там, де закінчується сучасна досліднику манера мислення. І коли говориться, наприклад, що Київська Русь є тілесною єдністю правлячого роду Рюриковичів, а державні відправлення – лише наслідок родинного життя, це треба розуміти буквально: держава є формою буття однієї сім’ї і нічим іншим. Або якщо ми встановлюємо, що у певну епоху держава розумілася як dominium чи patrimonium, це означає лише одне: держава дійсно являє собою є маєток, управляється як господарство, а стосунки влади та підданих є спілкуванням пана і слуги.

Римська імперія (Imperium Romanum) лише внаслідок новітньої міфологізації слова сприймається як назва держави чи території. Imperium Romanum не є і ніколи не була реальною територіальною величиною. Це є відношення, що означає панування римського народу над народом певної країни, у своїй цілісності, інкорпорованої в державу. Imperium Romanum, отже, є не країна і навіть не територія країни, а лише форма співіснування частин держави. Від Imperium слід відрізняти Римську республіку (Res publika populi romani), сукупність римських громадян, ідеальну форму їхнього об’єднання в єдине ціле, яким є римська громадянська спільнота. Ця остання початково збігалася з містом Римом, була Містом, але і згодом, вийшовши за межі міських стін і поширившись спочатку до меж Італії, а потім Ойкумени, Res publika не мала певних кордонів, залишаючись все тією самою міською громадою, містом Римом. Принципу територіального розмежування ні Res publika, ні Imperium не надавали жодного значення, взаємно перебуваючи у стані проникнення та дифузії. Не території, а громадянин і народ були покладені в основу правовідносин.

Не знайдемо ми артикульованого територіального принципу й у феодальній державі європейського середньовіччя. Феодальна держава є продуктом домінуючого класу, і більше того, вона є цим класом. Він організований на ґрунті безпосередньо персональних зв’язків, є чистою ієрархією, в основі своїй не опосередковану поземельними відносинами. Останні виникають пізніше і лише як результат встановлення васальних зв’язків, які мисляться насамперед як взаємини вірності та покровительства. Феодальна держава, отже, не є певною територією, а є сукупністю персональних служінь, тобто вона є деякою кількістю людей, чий жест і погляд спрямований на вершину ієрархії – монарха.

Видима сьогоднішньому погляду територіальність такої держави є фіктивною величиною. Вона виникає внаслідок організації людей, залежить від її форми і навіть просто від кількості втягнутих до неї осіб. Земля, територія в такій державі завжди слідує за особистою долею людей, повторює перипетії встановлення та зміни васальних зв’язків. Розриваючи васальний зв’язок із сеньйором, феодал відривав тим самим і свою землю. Кожному відомий дифузний стан монархій Капетингів і Плантагенетів, втрата Францією величезних територій через відмову англійського короля приносити оммаж за континентальні володіння, а також зворотне перетікання земель до французької корони внаслідок розірвання континентальними баронами васальної присяги Іоанну Безземельному.

Територіальний принцип суверенітету з’являється досить пізно, лише наприкінці XIII ст., а до того загальним правилом було переважання особистих відносин над територіальними, відсутність державної територіальної влади та сучасного поняття про невідчуженість частин державної території. Однак і формування такого поняття, встановлення сеньйорій більшої стійкості відбувалося шляхом посилення все тих же особистих зв’язків. Отже, держава класичного феодалізму не мислиться сучасниками нічим іншим, як певною кількістю людей, організованих специфічним способом і пов’язаних між собою клятвою та вірністю.

І, нарешті, близький нам приклад – козацька держава XVII століття. Метафора, навколо якої сформовано цю державу, лежить просто на поверхні – це Військо. Тобто Військо Запорозьке, яке претендує, подібно до міста Рима, на те, щоб вийти за свої емпіричні межі й організувати навколишній простір за своєю подобою, підкорити й перейменувати цей простір в ім’я своє. Військо Запорозьке є самоназвою новоствореної в процесі війни держави, і з Москвою в 1654 році укладає договір не “народ руський” (що означало б населення), не “Мала Русь” (що означало б територію, і чого слід було б чекати), а “Військо Запорозьке” – не більше і не менше.

Подібних прикладів, що підтверджують існування образу держави, можна було б навести безліч. Отже, є підстави стверджувати, що сформовані навколо метафори державні організми не піддаються критеріям нашої науковості.

Ми вже не віримо, що суспільне життя можна розрахувати, як інженерові задачу, але в глибині душі все ще переконані, що давнє твердження про наближення історії до стану справжньої науки відбуватиметься тим більше, чим більше вона абсорбуватиме методологію та спосіб мислення природничих наук, усе ще справедливе. Вплив позитивізму, а також, очевидно, і надто довге перебування в лоні марксистської методології, призвели до впровадження в історичне мислення багатьох метафор, які неконтрольовано керують нашим розумінням минулого. Вплив їх виявляється у схильності розглядати історичні феномени як певні матеріальні об’єкти. І, як наслідок, здійснювати з ними відповідні дослідні операції. Добре відомі з ХІХ ст. (і тоді, можливо, цілком вдалі) метафори держави: фізіологічна – “організм” та технократична – “машина”. Позбавлені свого колишнього (античного та середньовічного) релігійного та містичного сенсу, ці метафори позитивізму дійсно дозволяють вловити феномен держави як певну цілісність, але одночасно позбавляють її (державу) культурного сенсу, представляючи як злагоджену взаємодію складових частин механізму, коліщаток, гвинтів та іншого. Звідси така сконцентрованість нашої науки на тих державних феноменах, які вона може уявити як матеріальні об’єкти: території, яка сприймається просто як географічний простір, а не сакральне середовище богів і людей; інститутів влади, які мисляться як репресивні установи, а не боговстановлені сутності; класів, які є “об’єктивною реальністю”, а не науковою фікцією. Звідси, погодимося, така схильність до властивої природничим наук ідеї класифікації держав на розряди і підвиди (всі європейські монархії, числом легіон, поміщаються в “ранньофеодальну”, “представницьку”, “абсолютну” і, мабуть, ще якусь).

У кожній державі, у її підвалинах, міститься таємниця, ім’я якій – влада. Влада – це таїнство, природа якого незбагненна для нас, яка вислизає з наших рук і не збігається зі своїм матеріальним втіленням. Велику кількість зусиль було витрачено нашою історіографічною традицією, щоб “матеріалізувати” феномен влади, представити її в економічному вираженні (значить, обчислюваному і вимірюваному), або ж оголосити її “позаекономічним примусом”, тобто голим насильством (яке також асоціативно матеріальне: батоги, в’язниці, багнети).

Однак ми втрачаємо ґрунт під ногами, коли стикаємося з владою у її нерепресивному вигляді. Влада, як гріх, передбачає “двох” – того , кому підкоряються, і того, хто підкоряється. Вона, отже, є відносинами цих двох, зв’язком між ними, для нас невидимим, а для них міцним і нерозривним. Чому владу “визнають”? Чому владі “підкоряються” навіть без загрози безпосереднього покарання? Чому, нарешті, підпорядкування владі, зовні однотипне, в умовах різних культурних і правових традицій відбувається з різним обґрунтуванням? Чому, підемо далі, підпорядкування владі може сприйматися як культурна цінність, доблесть, святий обов’язок?

Чи не називаємо ми одним словом – “влада” – зовсім різні типи взаємин між нашими “двома”? Влада як абстрактне поняття не існує. Існують мільйони щоденних індивідуальних актів визнання влади та реалізації влади. Звісно, дослідження цих індивідуальних актів нам недоступне. Тому найбільша міра узагальнення, яку можемо собі дозволити, – це “сенс” (бо “форми” вона, очевидно, мати не може) влади в межах однієї державної традиції. Отже, ми змушені розглядати державу як традицію, як результат не геологічних утворень, не механічних процесів, не “прогресу” (отже, не руху “коліс історії”), а цілком певного культурного розвитку. Держава, на жаль, ще стала предметом культурної історії. Держава все ще не розглядається як наслідок чи навіть мета величезних цивілізаційних зусиль, які роблять її унікальною та неповторною. Як, очевидно, унікальна сама культура, частиною якої держава є.

Повторюся, держава не є “об’єктивною” реальністю, зовнішньою стосовно культури даністю. Єдиним матеріальним вмістилищем держави є уми людей. Реалізацією держави в об’єктивному світі є поведінка людей, що визначається масовими стереотипами свідомості, звичаєвими типами поведінки, правовою культурою, релігійними та етичними доктринами та силою інших речей, які в сукупності своїй і називаються культурою.