Після Другої світової війни західна наукова думка значною мірою формувалася під впливом ідеологічних доктрин. Це сформувало специфічне академічне середовище, де діяльність дослідницьких інститутів, орієнтованих на Східну Європу, ґрунтувалася на принципах російськоцентризму. Пріоритетними напрямами стали русистика та вивчення радянського устрою, що фактично витіснило самобутню історію інших народів регіону на периферію наукового зацікавлення.

Хоча належність територій на схід від Ельби до європейського простору не піддавали сумніву, сприйняття цих держав було упередженим через їхню економічну незахищеність та брак демократичних свобод. Панувала думка про внутрішню вразливість цих суспільств, які нібито без спротиву дозволили комунізму поглинути себе. Західні аналітики нерідко покладали провину за негаразди на самі нації, трактуючи їхній історичний шлях лише як низку марних спроб вибороти волю. Подібна логіка й донині відлунює в риториці багатьох політиків Заходу. Найбільшого ж викривлення зазнала ідентичність народів, загарбаних СРСР. У свідомості західної людини українці, молдовани, естонці чи латиші втрачали власне обличчя, адже їх хибно ототожнювали з “русскими”.