Кожен державний лідер – лише інструмент своєї епохи, що втілює певну історичну функцію. У біології під цим поняттям мають на увазі механізми адаптації до середовища заради виживання. Якщо екстраполювати цей принцип на політику, стає очевидним: правителі покликані втамовувати потреби держави та пристосовувати її до мінливих реалій. Відтак і діяльність кожного керманича варто оцінювати через призму його ефективності в конкретних обставинах.

Проте тут прихована пастка: історія часто вимірює успіх результатом, ігноруючи ціну. Якщо функцію виконано і держава втримала позиції, але базові потреби більшості громадян принесли в жертву – чи можна вважати таку адаптацію справді вдалою у довготривалій перспективі?