У 1871 році Карл Менгер, уродженець Галичини та фундатор Австрійської школи економіки, здійснив справжній інтелектуальний переворот. Він спростував стереотип, що панував упродовж двох тисячоліть, довівши: цінність не є внутрішньою властивістю речі – вона існує лише у сприйнятті конкретної людини. До того часу панівна економічна думка, спираючись на ідеї Адама Сміта та Давида Рікардо, ґрунтувалася на хибному переконанні, ніби вартість визначається обсягом витраченої праці чи ресурсів. Менгер наочно продемонстрував абсурдність цього підходу: вода не має особливого значення для того, хто стоїть на березі повноводної річки, проте стає безцінним скарбом для спраглого посеред пустелі.

Це відкриття докорінно змінило розуміння ринкових процесів. Стало очевидним, що ціни не віддзеркалюють якусь “загадкову” внутрішню цінність товару. Навпаки – вони постають як результат мільйонів суб’єктивних рішень, що ґрунтуються на особистих потребах та вподобаннях. Такий порядок формується природно й спонтанно, без втручання зовнішніх планувальників. Подібно до квантової фізики, де стан об’єкта залежить від спостерігача, в економіці цінність виникає лише в момент взаємодії між людьми. Будь-які математичні моделі, вибудувані на аналізі таких угод, залишаються лише абстракціями, неспроможними осягнути глибинну значущість речі для окремої особистості.

Цей теоретичний зсув завдав нищівного удару по економічній систем, заснованій на державній власності, ще на етапі її зародження. Якщо визнати, що цінність речей має суб’єктивну природу, будь-яке державне регулювання цін стає актом відвертого насильства. За такої моделі чиновники силоміць нав’язують власні оцінки мільйонам громадян. Але якщо цінність ґрунтується на особистому виборі кожного, соціалізм перетворюється на нездійсненну утопію. Неможливо централізовано планувати те, що існує лише в думках окремих людей.

Проте тогочасна наукова еліта та владна верства не могли із цим змиритися. Суб’єктивна теорія цінності викривала державне втручання в економіку в його справжньому світлі – як адміністративне свавілля. Саме тому протягом наступного століття створювалися громіздкі математичні моделі, покликані замаскувати просту істину Менгера. Джон Мейнард Кейнс та його послідовники побудували кар’єри на запереченні суб’єктивності, вдаючи, ніби технократи здатні розрахувати показники, які є мінливими та часто невідомі навіть самим учасникам ринку до моменту ухвалення рішення. Менгер довів, що цінність живе в людській свідомості, а не в об’єктах, – і відтоді апологети держплану всіляко намагаються заперечити цю істину.