В якості вступу – цитата.

“Народы России в СССР не подвергались ассимиляции – напротив, местные культуры поддерживались и пестовались в противовес русским и за русский же счёт (хотя, конечно, оставались частью “тюрьмы народов”). В этом смысле СССР был первым государством affirmative action (позитивной дискриминации).”
   (Якийсь росіянин в інеті)

Іноді в мережі натрапляєш на таке, що мимоволі перевіряєш, чи не провалився ти у паралельний всесвіт. Виявляється, імперія, перемелюючи долі мільйонів, насправді нас “плекала”. Причому виключно власним коштом.

У психології є влучний термін – ресентимент. Це гримуча суміш ворожості, безсилля та заздрості. Наведена цитата – не що інше, як маніфест цього самого російського ресентименту. Будь-хто з “неросіян”, які застали радянський “рай”, після фрази про розвиток культур “на противагу росіянам” просто покрутить пальцем біля скроні. Невже ми, “інородці”, ще й досі щось винні “старшому брату”?

Сьогоднішні закиди про “український нацизм” ростуть із того самого кореня. Уся провина нашого та інших народів полягає лише в бажанні відродити свою мову та ідентичність. Це підтверджує і реальність: перше, що роблять окупанти на захоплених землях – впроваджують навчання російською, забороняють наше слово та нищать усе, що нагадує про українську культуру. Ось така вона, “позитивна дискримінація” в дії.

P.S. Можливо, замість ніцшеанського “ресентименту” варто вживати зрозуміліші терміни? Наприклад: колективна озлобленість через усвідомлення власного комплексу меншовартості. Так значно чесніше.