Під час Нюрнберзького процесу радянська сторона активно намагалася включити ОУН та УПА до списку злочинних організацій, представляючи їх як пособників нацистів та намагаючись довести, що українські націоналісти були частиною нацистського апарату агресії. З метою прирівняти ОУН до “злочинних організацій” (як-от СС чи гестапо), обвинувачі надали велику кількість документів про співпрацю ОУН з Абвером (німецькою розвідкою) на початку війни. Але міжнародний трибунал не підтримав цю ініціативу: він прийняв документи до розгляду, проте не включив ОУН/УПА до переліку злочинних структур.

По-перше, інші документи свідчили, що нацисти самі вважали бандерівців ворогами, розстрілювали їх і кидали до концтаборів. Було офіційно зафіксовано, що Степан Бандера перебував у концтаборі Заксенгаузен з початку 1942 року. Це робило його жертвою нацистського режиму, а не його співучасником.

По-друге, Нюрнберзький трибунал був створений для суду над головними воєнними злочинцями країн Осі. Внутрішні національні рухи – навіть ті, що тимчасово співпрацювали з Німеччиною заради власних цілей, – не підпадали під юрисдикцію цього суду, якщо вони не були частиною офіційної державної машини Третього Рейху.

Той факт, що ОУН та її керівництво не були засуджені в Нюрнберзі, став ключовим для повоєнної еміграції. Оскільки Трибунал не визнав рух злочинним, західні країни (США, Канада, Велика Британія) відмовилися видавати членів ОУН Радянському Союзу, розглядаючи їх як політичних біженців або борців проти комунізму, а не як воєнних злочинців.

Програвши юридичну битву в Нюрнберзі, СРСР перейшов до пропагандистської війни. Саме після 1946 року в радянській історіографії почав активно впроваджуватися термін “німецько-українські націоналісти”, щоб штучно поєднати ці дві сили всупереч висновкам міжнародного суду.