Помилково шукати раціональне зерно там, де панує ірраціональність – стихія, непідвладна ані розуму, ані логіці. Згадаймо класика: “Умом Россию не понять… в Россию нужно только верить”. Ця “натхненна єресь” поета досі визначає тамтешнє світосприйняття.

Як істинна віра часом заперечує земну логіку і здається безумством для невіруючих (підставити щоку, полюбити ворога), так і віра у власні ідоли створює свою викривлену реальність, де раціональність безсила.

Чи є сенс пропонувати росіянам визнати помилки чи поразку? Для ідолопоклонників це неможливо. Вони увірували в Росію як у бездушного боввана, на вівтар якого готові покласти все: здоров’я, права, власну свободу та майбутнє своїх дітей. У них немає нічого за душею, крім цього культу – останнього фігового листка, що прикриває їхню духовну наготу.

Їх би прилучити до спасительної віри в Христа, але трагедія в тому, що в Росії це робити нікому. Інституція, відповідальна за духовність, натомість сама очолила це ідолопоклонство: вона блукає манівцями й веде за собою весь цей народ. Уроки історії не йдуть їй на користь. Проте є й добра звістка: рано чи пізно це скінчиться, а ідоли розсиплються на порох.

Питання глибини цієї віри та ступеня засліплення – тема окрема. Як і те, з якого джерела народ напувають цим “зіллям”: чи то через телевізор, чи через екзальтовані оди, демагогічні трактати або церковні кафедри. Важливо інше: Росія справді стала надцінністю, сакральною святинею. Найкращий доказ тому – консенсус між носіями діаметрально протилежних поглядів. Неважливо, монархісти вони чи ленінці, радянські чи православні – ідол об’єднує всіх, породжуючи химери на кшталт “православних сталіністів”.