Сучасна російська картографія, присвячена середньовічному періоду Московії, демонструє показову закономірність: цю державу маркують виключно як “Росія”. Така термінологічна підміна – не випадкова помилка, а свідомий крок у конструюванні міфологізованого політичного простору, що заміщує собою історичну дійсність. Як зазначає відомий історик Сергій Плохій, “питання російської ідентичності та її географічного розповсюдження являє собою не тільки науковий інтерес, адже визначає питання війни та миру вздовж східних кордонів Європи як для сучасного, так і для прийдешніх поколінь”. Відтак ми бачимо, що за академічними картами стоїть прагнення не правди, а контролю за минулим, де історичний міф стає обґрунтуванням експансії.

Дослідник Євген Наконечний влучно зауважив, що “наповнена міфологемами російська історіографія виникла і функціонує як невід’ємна частина державної імперської ідеології”. Цю тезу наочно ілюструє експозиція Державного історичного музею у Москві, де ідеологи безапеляційно вибудовують минуле Російської Федерації на основі артефактів, знайдених на теренах сучасної України. Таке поглинання чужої спадщини має прагматичну мету – легітимізувати територіальну експансію через штучне подовження власного родоводу. Доктор філологічних наук Григорій Півторак пояснює, що “визнання справжнього процесу формування російської народності з ХІІ століття у межах Володимиро-Суздальського князівства робило неправомірними претензії Росії не тільки на територіальну, але й на культурну спадщину Київської Русі, а приєднання України до складу Російської імперії виглядало б не як справедливе повернення Москві давніх російських земель, а як загарбання земель сусіднього народу”.

Саме тому спростування історичних міфологем, якими оперує московська політична еліта, є навіть не академічним, а життєво важливим практичним завданням. Російські ідеологи принципово не збираються відмовлятися від спадщини великокняжого Києва, адже така втрата означала б для них повне самозаперечення. Знову звернувшись до слів Євгена Наконечного, бачимо, чому російська влада сприймає правдиву історію як екзистенційну загрозу: “У відриві від Києва вся російська культурна традиція втрачає свої корені. Зовсім іншого тлумачення набирає тоді процес формування російського народу, інакшим буде тоді початок російської державності, церкви, російської мови, російської літератури, мистецтва, права тощо. Тоді росіянам доведеться, так би мовити, переписати свою метрику, поміняти паспорт і скласти нову біографію”. Москва не здатна на цей чесний крок, відтак історія залишається для неї інструментом експансії, а не простором науки.