Кілька днів тому Віктор Ягун, генерал-майор СБУ у запасі, в одній із соцмереж зробив цікавий допис щодо тенденцій у публікаціях західної преси та аналітичних центрів щодо поточної війни. Наводжу головне з висновків автора, зроблених на підставі аналізу цих матеріалів.
     ✦ ✦ ✦
Сукупність західної аналітики вимальовує цілісну картину: війна остаточно переходить у фазу інституційного виснаження – тепер усе вирішує не окремий наступ чи раунд переговорів, а стійкість держави. Показово, що експерти майже не обговорюють просування на кілька кілометрів, натомість рахують баланс поповнення і втрат. Коли розвідка зазначає, що втрати Росії перевищують приплив контрактників – це не пропаганда, а індикатор входу системи агресора в режим структурної деградації. Якість особового складу падає, логістика розтягується, а управління занепадає. Це симптоми перевантаженої системи, а не випадкові події.

На цьому тлі змінюється і тональність Заходу. Лунають думки, що Путін не усвідомлював переваг довоєнної системи, а майбутнє Кремля буде похмурим за умови рішучих дій США та Європи. У дискусії повертається теза про закриття неба над Україною як інструменту “миру через силу”. Мова вже не про те, чи варто стримувати Росію, а про темп і масштаб цього процесу. Фактично формується модель із трьох складових: військове виснаження РФ, економічне задушення через санкції та технологічну ізоляцію, а також юридична делегітимація через механізми відповідальності.

У цьому контексті повернення Мединського у переговорний трек – симптом спроби легітимувати територіальні претензії через псевдоісторію. Кремль нарощуватиме тиск, перевіряючи єдність Заходу та створюючи ілюзію дипломатії. У перспективі 6–12 місяців слід чекати посилення Росією прихованої мобілізації, диверсій та інформаційних операцій у Європі. Водночас Захід збільшуватиме військову підтримку України, проте діятиме обережно, без різких кроків. У цій ситуації Україна остаточно стає військово-політичним активом та невід’ємним елементом нової оборонної архітектури НАТО–ЄС.

У такій логіці відповідь на питання “чому Україна не йде на територіальні поступки” стає не політичною, а системною. Будь-які поступки агресору гарантують повернення війни та руйнацію міжнародного права. Якщо Європа купує мир за рахунок територій України, вона платить за нову війну.

Тому сьогоднішні аналітичні тексти треба читати не як окремі думки. Це фіксація переходу до довгої війни систем. І в цій війні головне питання звучить так: хто зламається першим – політична воля демократичних держав чи мобілізаційна машина авторитарної Росії? Україні в цій формулі відведена роль не “поля бою”, а ядра нової архітектури європейської безпеки. І це вже не гасло, а стратегічний факт.