“Дивись, які! Карамзіна,
   Бачиш, прочитали!
   Та й думають, що ось-то ми!
   А дзусь, недоріки!”

Ці рядки, сповнені гіркої іронії, – із містерії Тараса Шевченка “Великий льох”. У цьому творі поет використовує образи трьох ворон як сатиричне втілення темних сил, що впродовж віків нищили Україну.

Кожна з них уособлює окреме лихо: українська ворона символізує місцеву еліту-перевертнів, які зреклися свого народу задля чинів і російського дворянства; польська ворона втілює загарбницькі апетити шляхти, згадуючи часи свого панування на наших землях. Проте найпідступнішою постає саме московська ворона. Її головною зброєю є не лише груба сила, а й ідеологічне поневолення.

Саме московській вороні належать процитовані слова про Карамзіна. Це пряме відсилання до багатотомної праці російського історика Ніколая Карамзіна “История государства Российского”, що була просякнута ідеєю звеличення монархії та привласнення київської спадщини, стала офіційним фундаментом російського імперського міфу. Через монолог ворони Шевченко застосовує прийом убивчої іронії: ворог відверто висміює українських “недорік”, які, захопившись чужими книжками, повірили у вигадану для них історію.

Ворона хизується успішною асиміляцією. Підсунувши українцям імперські підручники, вона змусила їх почуватися “освіченими”, хоча насправді вони втратили власну ідентичність і перетворилися на “малоросів”. Це викликає у загарбниці лише зневажливий сміх: “А дзусь!”. Таким чином, Шевченко наочно демонструє жалюгідність тих, хто зрікається свого коріння заради “імперської мудрості”. Твір залишається вічним застереженням поета про те, наскільки небезпечно вивчати власне минуле за підручниками ворога.