Дещо про мову московитів

Як пише російський лінгвіст І. С. Улуханов, коло слов’янізмів, що регулярно повторювалися в живому мовленні народу Московії, розширювалося дуже повільно. Записи живого усного мовлення, зроблені іноземцями в Московії у XVI–XVII століттях, містять лише деякі слов’янізми на тлі основної маси місцевої фінської та тюркської лексики.

У “Паризькому словнику московитів” (1586) серед усього словника народу московитів знаходимо лише слова “владыка” та “злат”. У щоденнику-словнику англійця Річарда Джемса (1618–1619) їх уже більше – цілих 16 слів (“благо”, “блажить”, “бранить”, “воскресенье”, “воскреснуть”, “враг”, “время”, “ладья”, “немощь”, “пещера”, “помощь”, “праздникъ”, “прапоръ”, “разробление”, “сладкий”, “храмъ”). У книзі “Grammatica Russica” німецького вченого і мандрівника В. Лудольфа (1696) їх уже 41 (причому деякі з величезним фінським “оканням” у префіксах – на кшталт “розсуждать”). Решта усної лексики московитів у цих розмовниках – фінська та тюркська.

Говорячи про існування у московитів двох мов – слов’янської (церковнослов’янської, староболгарської) та своєї московитської, В. Лудольф повідомляв: “Чим більш ученим хтось хоче здаватися, тим більше домішує він слов’янських виразів до своєї мови або у своїх писаннях, хоча дехто і посміюється над тими, хто зловживає слов’янською мовою у звичайній розмові”. Тут одночасно присутні як констатація факту, так і іронія: дехто, вставляючи слов’янські слова у живу мову, намагається здаватися “ученим”, що часто виглядало недоречно або навіть смішно для оточення.

У 1778 році в Москві була видана брошура письменника і лінгвіста Ф. Г. Каріна “Лист про перетворювачів російської мови”. Він писав: “Жахлива різниця між нашою мовою та слов’янською часто унеможливлює для нас способи висловлюватися нею з тією невимушеністю, яка єдина оживляє красномовство і яка набувається не чим іншим, як щоденною розмовою”. До цього можна ще додати, що присутню у цитаті “нашу мову” Карін скрізь називає “московское наречие”.