• У певному ментальному середовищі імперська ідея – велика рушійна сила. Це сильне почуття. Люди, охоплені такою ідеєю, що стає для них домінантною, готові терпіти поневіряння та страждання, і навіть готові віддавати за неї життя. Особливо – чужі життя. І все задля того, щоб побудувати Велику Державу, Яку Всі Бояться. Задля того, щоб увійти в безсмертя. Життя все одно скінченне, а слава у віках – вічна.
   • Звичайно, не лише ідея веде таких людей уперед. Такі “душевні пориви” дуже добре підживлює і бажання покарати Інших за те, що вони “не такі”, та заволодіти їхнім майном. Але не будемо про приземлене матеріальне.
   • Колись я в мережі натрапив на розповідь-спогад людини, що спілкувалася з носієм такої ідеї. Саму розповідь я занотував, а ось ім’я того, хто її виклав, на жаль, ні. Тому перепрошую за те, що це буде анонімна цитата.

   Колись я був із батьком в гостях у генерал-полковника Драгунського, на той час начальника курсів “Постріл”, двічі героя Радянського Союзу, голови антисіоністського комітету тощо. Стіл із батареєю пляшок, чорна ікра і взагалі комуністичний достаток. Подія відбувалася вже після всіх викриттів культу особи, винесення тіла вождя та повалення істуканів ідолища по всій країні.
   Я у нього питаю:– Давиде Абрамовичу, ось ви добре знаєте про сталінські табори, про ГУЛАГ, про розстріли командного складу до війни, про всілякі неподобства Мехліса, про справу лікарів та антисемітизм. Що вас спонукало до служіння цьому ладу і особисто товаришу Сталіну?
   Його відповідь (дослівно, настільки вона врізалася в пам’ять):– Розуміння, що ми будуємо велику імперію. Величезну сильну країну, володарку світу. Що про нас писатимуть підручники історії та томи досліджень.
   – Тобто, – запитав я, – це ніби такий ефект безсмертя, замінник вічного життя?
   – Так, це можна вважати безсмертям.