Фраза, яку приписують Генеральному прокурору США 60-х років Ремзі Кларку: “Право – це не те, що хтось дає вам; право – це те, що ніхто не може у вас відняти”, – певною мірою є визначенням самого поняття прав. Першим юридичним документом, у якому було закладено основи концепції прав людини, прийнято вважати “Велику хартію вольностей” 1215 року (Magna Carta Libertatum). Вона містить вельми показові формулювання: “Король не має права…”. Це класичний приклад так званої “негативної норми права”, що встановлює межі державного втручання. Аналогічну конструкцію має і Перша поправка до Конституції США, яка починається імперативною забороною: “Конгрес не має видавати законів…”.

Дуже важлива деталь: об’єктом регулювання є не самі права (вони визначаються людьми та визнаються апріорними), а обмежується право Уряду втручатися у приватну сферу. Цей підхід характерний для англо-американського права.

Натомість континентальне право значною мірою побудоване на “позитивних нормах”. У більшості європейських країн конституційні положення мають характер гарантій: “громадянину гарантується…”. Одразу постає питання: хто і як гарантує? Якими є межі цих гарантій, якщо не сама людина це визначає?

Таким чином, вибір між “забороною для влади” та “гарантією для громадянина” відображає різницю у розумінні ролі держави. Якщо англо-американська традиція розглядає право як автономний простір особистості, закритий для втручання ззовні, то континентальна система бачить у ньому передусім соціальне благо, яке держава зобов’язується забезпечувати. Зрештою, стійкість правової системи залежить від того, чи сприймається свобода як природний стан людини, чи як результат державних рішень.