Росієзнавче
Анатомія Росії: соціально-історична генетична матриця.

Традиція московитів нічого не знати про себе – давня. Архівну справу в них започаткував німець Герхард Міллер лише в середині XVIII ст. А до того – пустка. Ще століттям раніше німецький енциклопедист і мандрівник Адам Олеарій у своїх нотатках про Московію звертав увагу на повну відсутність історичної пам’яті: “Вони не мають жодних перевірених відомостей про своє походження та давні події у власній країні, бо не ведуть жодних літописів і не дозволяють іноземцям писати про себе”.

Усі подробиці звірств опричнини відомі лише завдяки німцям-опричникам Генріху Штадену, Шліхтингу, Таубе та Крузе, які, передчуваючи кривавий фінал, вчасно втекли з Москви та залишили спогади. Навіть деталі такої масштабної катастрофи, як спалення Москви 1571 року кримським ханом Девлетом Гіреєм, відомі від англійського дипломата Джерома Горсея – московських джерел про цю подію немає.

У XIX столітті ситуація не змінилася. Коли Росією подорожував маркіз де Кюстін, він написав, за висловом Герцена, “найцікавішу книгу, коли-небудь написану іноземцем про Росію” – “Росія у 1839 році”. Поки офіційна російська історіографія продукувала міфи, правдива інформація надходила ззовні. Окремі росіяни з’ясовували для себе правду про власну країну з часопису “Колокол” того ж таки Герцена, який видавався в Лондоні та ввозився нелегально. Славетний історик Ключевський у своїх працях жодним словом не згадував про вбивство імператора Павла I – на цю тему в імперії наклали сувору заборону, тож про це дізнавалися саме з лондонських видань.

У мемуарах прем’єра Сергія Вітте, які також побачили світ за кордоном, наведено епізод його розмови з одним із найвищих сановників Китаю Лі Хунчжаном. Під час коронації Миколи II на Ходинському полі сталася страшна тиснява, де загинуло близько півтори тисячі людей. Лі Хунчжан, що прибув на урочистості, запитав Вітте:

— Ну, а чи доповіли ви про все це докладно імператору?

Почувши ствердну відповідь, китаєць сказав:

— Ех, які ви ще молоді державні діячі! Ось коли я був генерал-губернатором, у мене лютувала чума і померли десятки тисяч людей, а я завжди писав богдихану, що у нас усе благополучно. Навіщо ж ви засмучуєте бідного государя такою новиною? Якби я був на вашому місці, я б, звісно, все це від нього приховав.

Ці поради Лі Хунчжана сповна реалізовані більшовиками. В СРСР було заборонено повідомляти про штучно влаштований Голодомор в Україні та Казахстані (з мільйонами жертв), про нищівний землетрус в Ашхабаді 1948 року та взагалі про будь-які катастрофи. Трагедії, за логікою системи, могли траплятися лише у “капіталістів”.

Різне було в історії Росії. Але саме спостереження іноземців зафіксували ту “соціально-історичну генетичну матрицю”, у якій вона продовжує жити й сьогодні. Вся реальна радянська та сучасна російська історія – це суцільно закордонні видання та незалежні дослідження. Офіційні версії настільки запаскуджені ідеологією та брехнею, що в них тонуть нечисленні факти, якщо вони там взагалі є. Росія продовжує жити в полоні власної міфології: дивлячись у дзеркало вона не запитує, а вимагає результату, який вже наперед сама ж і сформулювала:

     “Свет мой, зеркальце! скажи,
     Да всю правду доложи:
     Я ль на свете всех милей,
     Всех румяней и белей?”