Мої нещодавні полемічні зауваги “Сила права та право сили” закінчувались тезою, що далеко не кожне завоювання є абсолютним злом. Досить часто це спосіб поширення досконаліших типів цивілізації на дикі простори. Найвиразніше це видно на прикладі епох Олександра Македонського та Юлія Цезаря. Саме про це йтиметься у цьому дописі.
     ✦ ✦ ✦
Македонський поширив грецьку культуру на східний світ тогочасної Ойкумени, започаткувавши наступний етап суспільного розвитку в напрямку вищої моральності та свободи. Рим був лідером усього стародавнього світу і вів безперервні завойовницькі війни. Якщо брати до уваги лише це, то Рим видаватиметься найстрашнішою державою на світі. Але якщо зважити на те, що він ніс грамотність, філософію, римське право, містобудування, водопровід із каналізацією та вміння будувати дороги, які простояли тисячу років, і загалом породив усю новоєвропейську цивілізацію, то наша оцінка зміниться.

Розширюючи свої кордони шляхом воєн, Рим у такий спосіб поширював демократичні ідеї греко-римського світу на варварські й дикі території. І хоча навколишні народи справедливо Рим не любили, це не скасовує його видатної ролі в історії античності та його лідерства у справі прогресу.

Гегель вважав, що цивілізація рухається “спіраллю свободи”: від Східного світу з його практичною відсутністю свободи – до грецького, що дав обмежену демократію, потім до римського, який кодифікував право, і вже після цього – до німецько-християнського (так Гегель називав Захід). А цей останній розвиває в собі не тільки демократичні інститути, а й науку з технологіями, які, як наслідок, забезпечують перевагу у військовій сфері. У тому числі й ту високу продуктивність праці, яку так цінував Маркс. Отже, “лікарем” цивілізаційних виразок може бути тільки Захід, куди входить будь-яка країна незалежно від географічного положення, якщо вона прямує цим шляхом (наприклад, Японія).

Звідси і загальний критерій для оцінки подій, зокрема, в Україні. Якщо вектор її розвитку спрямований у бік Європи, Заходу – значить у ній відбуваються прогресивні зміни. Усе йде за задумом “хитрості світового розуму”: попри трагедії, війну та хаос історія невидимо просувається до певної вищої мети – per aspera ad astra. Якщо ж країну хочуть із застосуванням військової сили втягнути до “східного блоку”, тобто, застосовуючи політичні координати, тягнуть в бік Північної Кореї – це не до добра.

Для лідерства параметр “миролюбність” не входить до числа суттєвих. Первісні племена Амазонки ні з ким воєн не ведуть, але вони взагалі перебувають поза історією. А Стародавній Рим весь час воював, проте саме він був тоді лідером античності. Сьогодні саме Захід завдяки демократії та творчій свободі є творцем норм і еталонів для всього світу. Це найважливіша частина Західного світу, плодами якої користуються всі – комп’ютером, інтернетом, Google, GPS, ШІ та безліччю інших досягнень. Нічого подібного не може дати ані хвалений Китай, ані Росія, ані Північна Корея – саме тому, що там немає для цього необхідного рівня свободи.

Чи можна силою принести кудись демократію і свободу? Ні. У світі є “неоперабельні хворі”. Як приклад – Ірак, Афганістан, чимало країн Африки, Близького Сходу та Південної Америки.

Сьогодні, здається, Захід дозрів до розуміння: існують країни, які (принаймні поки що) не здатні до демократії. І не варто їм її насаджувати. Фактично це відмова від добре відомої в соціальній фантастиці концепції прогресорства. Прискорити розвиток певного суспільства зовнішнім втручанням неможливо. А ось суспільство, яке вже дозріло, але уражене пухлиною тоталітаризму – як це було в Німеччині, Італії чи Японії – можна швидко вилікувати саме хірургічним шляхом.

Рецепт відомий: зовнішнє управління, “малі Нюрнберги”, люстрація, перевиховання населення через залучення до поховання жертв режиму, обов’язкове відвідування школярами колишніх концтаборів, перетворених на музеї. План Маршалла. І, зрештою, застосування “м’якої сили”, яка у ненасильницький спосіб доводить перевагу демократії над тоталітаризмом.