Полемічні зауваги: сила права та право сили

Сьогодні чимало хто стверджує, що змінився засадничий принцип міжнародного права: силу права заступило право сили. У відповідь дехто скептично посміхається: сили права ніколи й не існувало – справу завжди вирішували батальйони та дивізії.

Насправді ці дві позиції досить легко примирити. Будь-який юридичний закон (або право в широкому розумінні) діє лише тоді, коли за ним стоїть силовий компонент: поліція, судова та пенітенціарна системи. Це повною мірою стосується і міжнародного права. У найкращому разі воно є дієвим лише тоді, коли за ним стоять “блакитні шоломи” ООН – багатонаціональні збройні сили, що діють за мандатом Ради Безпеки. Проте таких прецедентів в історії було обмаль, і стосувалися вони переважно другорядних конфліктів у країнах Африки чи Азії.

Винятком є хіба що рішення Радбезу 1950 року щодо відправлення контингенту до Кореї. Та й це стало можливим лише тому, що представник СРСР на знак протесту проти самого обговорення питання залишив залу засідань, а ті, хто залишився, поспіхом проголосували “за”. Фактично ж це військо складалося з американських солдатів, тоді як на боці Північної Кореї воювали китайські “добровольці” та радянські льотчики з корейськими іменами на кшталт Лі-Сі-Цин. Отже, суто правове питання і в цьому разі вирішувалося прямою збройною потугою, а не повагою до світового закону.

Викладене вище є досить слабким виправданням існування такої організації, як ООН. Уся історія цивілізацій і держав свідчить про те, що міжнародне право, сформоване у XX столітті, лише прикриває собою національний інтерес. А до постання сучасних націй воно слугувало інтересам правлячих верств. Власне, так воно є і зараз, просто інтерес еліт тепер формулюється в національних термінах.

Цей горезвісний національний інтерес завжди камуфлюється певною ідеологією – від визволення Гробу Господнього до побудови Deutschtum із його “новим порядком” або “Русского мира” без жодного порядку. Маємо таку ієрархію: в основі – національний інтерес, над ним – ідеологія, а в підсумку – політика вище права. Тому щойно виникає криза, чергова держава заявляє: ми ставимо власні інтереси (а отже – і наші внутрішні закони) вище за будь-які міжнародні норми. Це рівною мірою стосується як авторитарно-деспотичних країн Сходу, так і демократичного Заходу.

Зі сказаного можна було б зробити висновок про рівнозначність західного та східного типів цивілізацій. Проте це не зовсім так.

Як уже зазначалося, кожна країна переслідує власну вигоду. Але якщо в цій гонці інтересів перемагає, скажімо, нацистська Німеччина чи сталінський СРСР, то цивілізація робить стрибок назад – в архаїку та рабовласництво; це напрямок регресу. А от якщо виграє, узагальнено, Захід – це рух в напрямку прогресу. Сьогодні перемога того ж Ірану означала б відкат щонайменше на тисячоліття назад, до епохи раннього феодалізму.

Тож вагу мають не самі безперервні війни (що є нормальним станом людства, подібним до дарвінівської еволюції через міжвидову та внутрішньовидову боротьбу), а те, що саме несе одна соціальна система іншій, навіть шляхом завоювання.

Далеко не кожне завоювання є абсолютним злом. Щобільше, це спосіб поширення досконаліших типів цивілізації на дикі простори. Найвиразніше це видно на прикладі епох Олександра Македонського та Юлія Цезаря. Але до цієї теми звернемося згодом.