Свого часу, у V столітті до н. е., такий собі в’їдливий Гіппас із Метапонта замислився над коренем із двійки. Замислився не просто так – питання випливало зі знаменитої теореми Піфагора про квадрат гіпотенузи та суму квадратів катетів: якою буде довжина гіпотенузи, якщо довжина катетів дорівнює одиниці?

Піфагорійська школа виходила з того, що “все перевіряється геометрією”. Будь який відрізок можна розбити на частини, які піддаються вимірюванню. Відтак панувало переконання, що “все навколо є натуральним числом”. А Гіппас зі своїм “квадратним коренем із двійки” прийшов до несподіваного для того світу “числа ірраціонального” – нескінченного й до кінця невимірюваного.

Будь-яка спільнота – і піфагорійці не виняток – сприймає загальноприйняті в ній ідеї як істину. Факт відмінності чиєїсь думки від цієї “істини” мозок інтерпретує як помилку, а носіїв такої “помилки” спільнота вважає “хворими”. Відкриття “числа ірраціонального”, а отже й величин, які неможливо виразити натуральними числами, зруйнувало первісну картину світу піфагорійців і стало для них справжньою інтелектуальною катастрофою. Вони не змогли її гідно пережити – за легендою бідолаху Гіппаса чи то втопили, чи то вигнали. Бач, який розумаха знайшовся, на засади замахнувся! Він же не просто хворий, а небезпечно хворий!