Про Магдебурзьке право, безсумнівно, чули всі. Воно стало чи не першим універсальним законодавством, що могло бути застосоване в будь-якому місті та ґрунтувалося на засадничому праві міської громади на самоврядування. За його нормами місто виступало сувереном і самостійним законодавцем, а решта правових положень логічно випливали з цього базового принципу.

Польські міста здавна послуговувалися Магдебурзьким правом, хоча іноді йменували його “німецьким”. При цьому складалася доволі пікантна ситуація: німці з Тевтонського ордену, який мав воєнізовану систему управління, докладали величезних зусиль, аби не допустити запровадження цього ж “німецького права” в підвладних їм містах зі змішаним слов’янським та німецьким населенням, тоді як польські королі навпаки, всіляко сприяли наданню цього права своїм містам.

На теренах Русі Магдебурзьке право було інкорпороване в XIV–XVI століттях. У Московії ж щось подібне, хоча й у зародковій формі земств, з’явилося лише у другій половині XIX століття. Втім, у Російській імперії міське самоврядування ніколи не досягало співставного з європейським рівня.

Досить часто Магдебурзьке право помилково намагаються представити як прямий розвиток вічового ладу – від патріархального зібрання до суворої організації громадян. Насправді ж вічові традиції нерідко ставали на заваді утвердженню нових норм, адже зіштовхувалися дві принципово різні правові традиції.

Існування Магдебурзького права зумовило появу такої соціальної категорії, як міщани. У Середньовіччі селяни та шляхта були повсюдно. Однак міщани як окремий стан – особлива група людей зі своїми чітко визначеними правами, привілеями, рисами побуту, менталітетом, що жили за власними законами – існували далеко не скрізь, лише там, де для цього були умови, створені Магдебурзьким правом.