Вчора всі стрічки новин наводили коментар Кіта Келлога щодо війни, озвучений ним у Давосі. Серед іншого було сказано про те, що Путін перетнув ту психологічну межу, за якою “відпустити ситуацію” вже неможливо. За цією межею крок назад означає не просто політичний відступ, а визнання провалу та власної нікчемності.

Дійсно, сьогодні очевидно, що Україна стала не тільки системною проблемою Росії, але й особистою проблемою для Путіна. І це не просто класичні імперські фантомні болі, через які проходили й інші імперії, що розпадалися, – справа в іншому.

Україна завжди була наріжним каменем російської ідентичності. А в останні пару десятиліть зусиллями Кремля стала стрижнем російського мілітарного месіанства. І у Кремлі не розуміють, як після такого affront‘у вискочити з цієї української пастки.

Ця війна – особиста ставка Путіна, де він поставив на зеро у грі проти історії. А тому визнання провалу… Після цього потрібно стрілятися.

Цього, зрозуміло, Путін робити не буде, а до переможених жалю немає, і він це прекрасно розуміє. Десакралізація вождя – страшна річ. В архаїчному світі розтерзати вчорашнього ідола – святе діло. Милосердя придумали потім, це вже цінність модерну, але ж модерн Путін так необачно відкинув. А тому залишається лише відтягувати цей момент.