ЕПІГРАФ 1: “Вільний розум вимагає підстав, інші ж – тільки віри”.
     Фрідріх Ніцше

ЕПІГРАФ 2: “Умишко свой надо под ноги стоптать, как вот на иконе святой Георгий топчет змея-сатану, а во всех вопросах полагаться единственно только на авторитет и учение церкви-матери”.
     Феофан Затворник

Скільки існує московське православ’я – у ньому ніколи не було особливого інтересу до роздумів ні про предмет своєї віри, ні про світ, ні про людину. Розум чимось цінним не сприймався, розум – це прикрий бар’єр, що стоїть на шляху глибокої віри.

З одного боку – такий загалом “візантійський канон”. Ісихазм, що набув сили і популярності в період деградації візантійської культури, його практика, згідно з якою світ не можна пізнати, використовуючи логічне мислення або наукові знання, а потрібні вольові зусилля, самозаглиблення, концентрація на власному Я з метою отримання сходження Божої благодаті, спрямована, зрештою, на відключення розуму, на те, щоб змусити думки зникнути, а розум замовкнути.

Московське православ’я, перейнявши цей канон від згасаючої Аυτοκρατορίες, законсервувало його. У результаті московська релігійна культура залишилася в Середньовіччі, не набула рефлексивної традиції, виявилася антиінтелектуальною, антифілософською культурою. І не тільки релігійна культура – архаїчний середньовічний “візантійський канон” запанував і у світському житті Московії та сьогоднішньої Росії: духовному, розумовому та політичному.

“Священні правила” наказують: не покладатися на розум; про “незбагненне” не питати – покірно вірити; про Бога і Царя не розмірковувати, а безмовно коритися. Результат – сьогоднішня російська інтелектуальна еліта, включно з емігрантською, не готова відповідати на виклики сучасності, зокрема на виклики жорстокої агресивної війни, розв’язаної їхньою країною. Вона не здатна ставити питання і формулювати проблеми, не здатна на сутнісну розмову. А тому і видима сьогодні агонія Росії є закономірним підсумком.