Цей допис є певною рефлексією на критику, яку отримала моя нещодавня публікація про засадничі відмінності між безписемними та писемними культурами. Тоді мова йшла про те, що в дописемних суспільствах трансляція смислів відбувається виключно через живе слово – з вуст у вуста. Така інформація завжди має директивно-персональний характер; вона позбавлена критичного фільтра, адже сприймається на віру як беззаперечна істина, особливо коли лунає з вуст “вождя”. Людина в такому світі є невід’ємною частиною спільного “голосового простору” – вона вплетена в нього органічно і не мислить свого існування поза цим колективним резонансом.

Натомість писемна культура докорінно змінює дистанцію між особистістю та знанням. Візуальний потік літер позбавляє інформацію її персоналізованого магнетизму. Читач опиняється у світі, до якого він може залишатися підкреслено байдужим: слово, зафіксоване на папері, дає право вибору – заглибитися в нього чи відвернути погляд. Тут людина перестає бути гвинтиком єдиного ментального механізму. Вона перетворюється на самодостатню одиницю, здатну до аналітичної відстороненості, яка самостійно проводить межу між істиною та облудою.

У попередньому дописі була теза, що російське суспільство й донині застрягло в парадигмі цієї архаїчної усної культури. Це твердження викликало спротив: опонент наполягав, що проблема криється не в культурному коді, а в деспотичному “режимі”, який за допомогою пропаганди та насильства штучно придушує здатність суспільства до критичного мислення.

Розглянемо цей феномен крізь призму так званої “СВО”. Стан, у якому знаходилося російське суспільство після її початку, можна схарактеризувати як соціальну паранормальність. Її засадничою рисою був синдром абсолютної, майже сакральної довіри до офіційного слова влади. У свідомості пересічного обивателя не проглядалося здатності до критичного аналізу: самостійно зважувати кремлівські наративи, фільтрувати їх та відділяти істину від відвертого вимислу. Натомість існував герметичний психологічний блок, що відкидає будь-яку альтернативну інформацію, якою б переконливою та фактологічно точною вона не була.

Це феномен потокової свідомості. Витворені владою міфологеми, не зустрічаючи найменшого інтелектуального спротиву, безперешкодно інтегруються в масове сприйняття, тиражуючись мільйонами голосів і зливаючись у єдиний монолітний потік. Це нагадує дію патогенного вірусу, який вживлює свій генетичний код у ДНК мільйонів клітин, змушуючи їх автоматично відтворювати чужорідну програму. Проте для успіху такої інвазії організм повинен мати генетичну схильність до хвороби та бути позбавленим імунітету.

Відтак, підтримка агресії зумовлена не стільки всевладдям пропаганди, скільки внутрішньою готовністю громадян до самообману та відсутністю захисних механізмів проти інформаційного насильства. З першими пострілами “спецоперації” російське суспільство занурилося у стан соціального трансу, спорідненого з масовим гіпнозом.

Втім, як зауважив один із фундаторів класичної німецької філософії, жоден гіпнотизер не здатен підкорити волю того, хто сміється йому в обличчя. Російський загал не сміявся, слухаючи кремлівські маніпуляції. Навпаки, він слухав їх із побожним заціпенінням, до якого був підготовлений століттями власної духовної та політичної історії.
*
**P.S. Цей текст написаний мною власноруч. Але його літературним редактором був ШІ.