Регіональне село

Щонайменше з 50-х років минулого століття ведуться порівняльні дослідження неписьменних суспільств з письменними. Головна, напевно, відмінність, що лежить на поверхні, – суспільства, що не знають писемності живуть у світі звуків, у світі усного слова, на відміну від писемних суспільств, члени яких мешкають у світі візуальних образів (якими є, зокрема, літери, тексти, а в останній час і малюнки). Наслідком цієї різниці довкілля, різниці у способі донесення та сприйняття інформації, є різниця у формуванні свідомості, соціальних форм спілкування.

При сприйнятті “з голосу” навколишня реальність багато в чому пов’язана з тим, що чується й мовиться. Людина усвідомлює себе лише як невід’ємну частинку набагато ширшого організму – сім’ї чи клану. Особиста ініціатива та амбіції майже не мають виходу. Зазвичай вона не розуміє (або погано розуміє) причинно-наслідкові зв’язки – слова мають пряме особисте конкретно-директивне значення для того, хто слухає. Фактично слово прирівнюється до дії.

В той же час письменні суспільства живуть передусім у візуальному світі. В ньому людина оточена абстрактною інформацією, що змушує мислити в термінах просторово-часових відносин і механічних причинних зв’язків. Для неї реальність – це не чути, а бачити, а побаченому вірити, розуміти його. Цей візуальний світ, на відміну від голосового світу неписьменного (дописьменного) суспільства, загалом байдужий для неї, вона відчуває себе не гвинтиком в механізмі, а має себе за незалежну, самодостатню одиницю.

Записані слова, природна річ, стають частиною візуального світу. Вони втрачають персональну направленість у тому сенсі, що почуте слово майже завжди спрямоване персонально, натомість побачене слово не має такої спрямованості й може бути прочитане чи не прочитане залежно від бажання.

Як зазначив один із дослідників, концепція, згідно з якою вербальна думка є або може бути відокремлена від фізичної дії, має важливі соціокультурні наслідки, оскільки лише в суспільствах, які визнають, що вербальне мислення і фактичні дії це різні речі, соціальні обмеження (писані та неписані закони) можуть, принаймні теоретично, не звертати уваги на формування й сприйняття ідей. Іншими словами, письменне суспільство встановлює рамки дозволеної поведінки, але ніяк не обмежує вербальні (словесні) дії – як усні, так і письмові. В усному суспільстві це не так – вербальні дії рівноцінні антисоціальній поведінці і порушник карається.

Зокрема, Росія (як і раніше СРСР) й дотепер перебуває на рівні усної культури. На політичних процесах 30-х років минулого століття підсудні визнавали свої провини не на підставі того, що вони зробили, а на підставі того, що вони думали. Сьогодні в Росії дають реальні тюремні строки за “ненадлежащий образ мысли” (чи за “не восторженный образ мысли” – не знаю як тут краще сказати).

Подібне передбачає, що поведінкові обмеження поширюються і на думки. Оскільки у такому суспільстві правила поведінки громадян та їх мислення виробляються на самому високому рівні та скеровуються вниз, то окрема незалежна думка може належати окремому індивідууму лише у виключних випадках з огляду на її унікальність. Таке суспільство мусить відкидати саму можливість незалежної думки. А якщо вона все ж з’являється і не має суто практичного й утилітарного значення, їй одразу ж приписують походження від диявола чи інших шкідливих зовнішніх впливів, яких слід жахатися й уникати як у собі самому, так і в інших співгромадянах. Саме такими є автоматичні внутрішні жорсткі обмеження усної неписьменної спільноти в позаособовому колективізмі.

Тому Росія залишається переважно усною країною з глибоко укоріненими упередженнями. Існуюча письменність, заснована на писемності, практично не змінює суспільство: способи сприйняття інформації, формування свідомості та соціальних форм спілкування залишаються на дописемному рівні.

І ще одне, що стосується такого поняття як “свобода вислову”. В письменних суспільствах під цим розуміється право щось говорити чи не говорити. Підхід росіян, як і багатьох тих, хто походить з усної культури, навіть серед освічених прошарків населення у значній мірі заснований на підсвідомому розумінні, що мова йде про доступ до засобів вислову, а не про право говорити будь-що. Ми це бачимо, зокрема, по цілому ряду заборонних заходів, прийнятих в Росії щодо цифрових засобів спілкування та поширення інформації. Подібні дії є природними для будь-якої усної спільноти. Це трайбалістська позиція цієї спільноти – їй потрібен результат миттєвого вияву причини й наслідку в усій структурі. Таким є характер села, а в епоху Інтернету – характер регіонального села.