Рівно п’ять років, тому Михайло Назаренко зробив допис в одній із соцмереж. Тоді ж я цей допис і читав, а ось сьогодні він знову потрапив мені на очі. Один момент з нього.

Назаренко згадує, що у 2012 році Путін наказав скласти список зі ста “головних книг”, “які повинен прочитати кожен випускник російської школи”. Показово, що до списку “русских книг” потрапили “Калевала”, “Алпамиш” і “Манас”, тому що кордонів у Росії, як відомо, немає. І тут, продовжує Назаренко, виникає парадокс: у культурному та політичному полі Росії немає уявлення про “русскость”, до якої входить Якутія і не входить Україна. Але якутський епос до списку потрапив, а нічого українського там немає (якщо не брати до уваги “Повість минулих літ”). Білорусь, до речі, є – її представляє Василь Биков, який нібито і є росіянином.

Припинення “коренізації” у 1930-ті роки супроводжувалося “демодернізацією” – тобто, перекладаючи на українські реалії, “шароварщиною”: тільки одна культура, російська, може бути модерною і модернізуючою (у сталінській версії модерну, зрозуміло). Росіяни представлені як культурні “старші брати”, інші ж народи Росії та колишнього СРСР – насамперед як носії позачасових архаїчних культур, адекватною репрезентацією яких є фольклорні епоси.