“Загальна спорідненість і спадкові взаємини між народами завжди підкреслювалися і в часи так званої Київської Русі, і Великого князівства Литовського, і Речі Посполитої, і сьогодні”. Така фраза трапилася мені в якомусь коментарі російського блогера, і вона вразила мене настільки, що я записав її на пам’ять.

Записав з тієї причини, що вона якнайкраще демонструє незнання “глибинним” російським народом історичних фактів і відображає нерозуміння різниці між історичними фактами і “морально-психологічними” (навіяними) моментами. Історичні факти свідчать про те, що “загальна спорідненість і спадкові взаємини між народами” за часів Київської Русі, Великого князівства Литовського та Речі Посполитої ніколи не підкреслювалися. Навпаки – було чітке усвідомлення різниці. Але російська свідомість, сформована на спрощених уявленнях про ці процеси, ніколи цього не розуміла і не розуміє.

Заради справедливості слід зауважити, що подібне розуміння певною мірою характерне і для істориків. На це звертає увагу американський історик-славіст Едвард Кінан (Edward L. Keenan) у своєму нарисі “Muscovite Perceptions of Other East Slavs before 1654 – An Agenda for Historians” (“Уявлення московитів про інших східних слов’ян до 1654 р. – порядок денний для істориків”). Відзначаючи, що до другої половини XVII століття культурна дистанція між московитами та їхніми безпосередніми західними сусідами була величезною, і в Москві абсолютно не цікавилися і не знали про те, що відбувалося за західними кордонами, він вказує, що тільки з цього періоду в Москві поступово починає з’являтися усвідомлення конфесійних і східнослов’янських національно-історичних питань. Але це вже наступний етап розвитку, що включає нових учасників, нові тексти, нові мови і нові концептуальні категорії.

Деякі тези з написаного Кінаном, як і його аргументацію, я хочу викласти.

Немає жодних доказів того, що московська еліта того періоду мала вроджене і спонтанне усвідомлення спільної спадщини та традицій, щоб стати іредентистами щодо земель на заході. Навряд чи хтось із них мав уявлення про культурні та соціальні процеси в руських землях Речі Посполитої, щоб “зрозуміти”, тобто інтерпретувати і відреагувати на процеси культурного відродження, що відбувалися тут з кінця XVI століття. Безумовно, московитська еліта сприймала “литовську” шляхту як більш схожу на них, ніж, скажімо, англійці чи перси. Але немає жодних свідчень того, що їхнє сприйняття цієї шляхти відрізнялося від сприйняття, наприклад, шведів, поляків чи навіть черкесів.

Сьогодні ми звикли думати в розпливчастих еволюційних термінах про історію “Київської Русі”, про “виникнення” сучасних української, білоруської та російської націй зі спільного джерела тощо. Але насправді, переважна частина того, що сьогодні є “спільним”, є результатом відносно недавніх процесів: зростання, міграції та зближення населення; поширення московитських політичних і соціальних інститутів; поліпшення комунікацій; різних хвиль стандартизації освіти тощо.

Роздільний розвиток не міг не призвести до того, що на початку сучасної епохи на різних територіях сформувалися культури та інститути, що істотно відрізнялися між собою. На їх формування, крім іншого, впливали сусідні культури, а також соціальні структури і політичні інститути сусідніх суспільств – на одні регіони польська, балканська, богемська, а на інші – ординська. Досить згадати, наприклад, відмінності між Московією та Річчю Посполитою щодо ролі королівської влади, правового статусу та корпоративної самосвідомості дворянства, становища міщан або відносин між церквою і державою, щоб усвідомити ці відмінності. Вони ускладнювали розуміння московитами правової та політичної боротьби руських речпосполитських еліт, не кажучи вже про те, щоб ідентифікувати себе з ними, або адекватно осмислити значення, яке в цій боротьбі починало набувати поняття “національної” культури.

Історики схильні видобувати сучасні смисли з досучасних джерел. А тому на підставі факту включення Початкового літопису, що описує ранні київські події, в усілякі пізні московські історичні компіляції, схильні припускати, що московити в цілому, а не тільки літописці, читали, вивчали і були зворушені розповіддю про загальне “золоте століття” Володимира та його найближчих наступників. Однак, по-перше, для такого висновку бракує доказів. Немає відомостей, що літописи читалися за межами вузького кола монастирського духовенства – авторів і переписувачів. Московська світська еліта не відрізнялася грамотністю, ніщо не підтверджує думку про те, що вона читала такі тексти.

По-друге, розглядаючи московські тексти кінця XVI століття і пізніше, важко не вразитися тим, що можна назвати москвоцентризмом; саме події, що мають особливе значення для московських князів і для виникнення Московії, розробляються в таких літературних оповіданнях; доля самого Києва та історія більш західних земель, хоча і згадуються в записах, запозичених з більш ранніх джерел, не привертають уваги. Ця пізніша, оригінальна, московська історіографія аж до кінця XVII століття розвивається як державна, або історіографія московської династії, анітрохи не піклуючись про київську спадщину. Пізніше – орієнтиром тут є Синопсис – самі українці починають впроваджувати відчуття єдиної Русі.

Іншим джерелом, що вплинуло на традиційну інтерпретацію, є дипломатичне листування того часу. Ключова фраза, що часто повторюється з часів Івана III, якщо не раніше, звучить так: “Таке-то і таке-то місто (скажімо, Смоленськ) – наша отчина”. Сучасні інтерпретаційні уподобання державної та національної історіографії призвели до того, що вчені стали надавати занадто великого значення цьому дипломатичному кліше, бачать у ньому доказ того, що московські князі вважали себе хранителями визначеної таким чином національної території.

Але, по-перше, давайте згадаємо, що московські князі були частиною ієрархічної політичної системи, заснованої значною мірою на генеалогічних зв’язках. Ніхто краще за самих дяків, які писали ці дипломатичні тексти, не знав, що десятки Рюриковичів мали підстави вважати Смоленськ своєю отчиною, і що претензії князів московського дому не обов’язково були найобґрунтованішими. По-друге, поняття правителя як охоронця національної долі в якомусь сучасному розумінні, абсолютно чуже цьому періоду.

На дипломатичних етапах боротьби московити, природно, намагалися обґрунтувати свої політичні цілі за допомогою будь-яких історичних претензій, що траплялися під руку. (Зрештою, навряд чи можна було починати переговори із заяви про те, що Смоленськ бажаний через його добрі укріплення і стратегічне положення). І оскільки вони знали, що їхня правляча династія раніше ніколи не мала претензій на ці території, то для виправдання таких претензій змушені були розширювати контекст обговорення доти, доки він не охоплював і ці явно немосковські землі. Загальне (і, nota bene, не обов’язково юридичне) поняття “отчина” служило цій меті. На сучасний лад цю формулу можна перекласти наступним чином: “У нас є певні політичні інтереси в цьому регіоні”.

Ще один момент, за яким сучасна інтерпретаційна позиція ввела нас в оману при читанні документальних джерел, це питання релігії – або, більш конкретно, – конфесійна політика. У московських дипломатичних джерелах XVI століття дійсно багато уваги приділяється релігійним питанням, але світська еліта була терпимо налаштована в конфесійних питаннях. А помилкові висновки про “нетерпимість” робляться на підставі того, що в культурному розвитку Москви з’явилося набагато пізніше, – вже в першій половині XVII століття.

Переважна більшість дискусій на релігійні теми викликана питаннями шлюбу, які для московських придворних були ланкою, що утримувала разом боярські клани і пов’язувала їх з великокнязівською родиною. Шлюби як у цій родині, так і в її оточенні, були найважливішими подіями внутрішньої політики Кремля – вони встановлювали, зміцнювали і символізували політичні домовленості цілого покоління, були механізмом упорядкованої зміни власних відносин, найкращою гарантією від політичного хаосу. Будь-які заручини в кремлівських колах ділили еліту на тих, хто міг отримати вигоду від передбачуваного шлюбу, і тих, кого передбачуваний шлюб міг відтіснити від трону. Зіткнувшись з потенційною можливістю шлюбу, небезпечного для своєї групи, вона вдавалася до закулісних інтриг, отрути і чорної магії. Шлюби царської сім’ї з іноземцями становили для системи зовнішню і більш серйозну загрозу, а тому тут використовувалася додаткова зброя – релігійні аргументи. Однак це не можна вважати доказом їх релігійності або – в даному контексті – їх участі чи розуміння конфесійної політики в православних землях Речі Посполитої.

Дуже показовим (і впливовим) у цьому відношенні є приклад знаменитого “диспуту” між Іваном Грозним і Антоніо Поссевіно, який часто наводять як приклад богословської ерудиції Івана, а також антикатолицизму і православної войовничості московського двору. Дійсно, звіт самого Поссевіно про цю зустріч залишає сильне враження. Однак якщо порівняти цей звіт із записами московського Посольського приказу, то останні показують, що багато складних релігійних питань, порушених у розповіді Поссевіно, навіть не були записані і, ймовірно, не обговорювалися. А також – що Іван продемонстрував явну відсутність інтересу до питань релігії. Проявивши, щоправда, деяку цікавість до таких протиприродних римських звичаїв, як гоління бороди, він цілком виразно і неодноразово говорив італійському єзуїту, що у нього немає бажання обговорювати з ним питання релігії. Трохи більше ніж через покоління все було б зовсім інакше – але це вже інше питання.

Матеріали, пов’язані з Поссевіно в московських записах, показують ще одну цікаву деталь. Хоча більша частина опису і формальних питань представлена на тому, що до 1580-х років було високо стандартизованою і чисто московською приказною мовою, уривки, що являють собою переклади сказаного Поссевіно, наповнені “литвинізмами”, тобто лексичними і граматичними особливостями православних земель Речі Посполитої. Очевидно, що перекладачем Поссевіно з латини був представник з цих земель, який передавав його слова якимось “суржиком”. І той факт, що при переписуванні московські дяки не зуміли “вичистити” макаронічний текст, свідчить, що в цей період московити відчували значні мовні труднощі, вони не розуміли людей з Речі Посполитої, у них було мало досвідчених перекладачів.

Можна навести й інші приклади, але в цілому можна сказати наступне: джерела не підтверджують висновків про те, що правляча еліта в Москві була добре поінформована про події на території, яку сьогодні прийнято називати “Литовською Руссю”, що якесь почуття історичної єдності спонукало московитів брати участь у цих подіях або що вони були схильні реагувати на релігійно-культурну боротьбу, що відбувалася на заході. Відповідно, ні про яке почуття “спорідненості та спадкових взаємин між народами” в ту епоху не йшлося і не могло йтися.