Читаючи ті чи інші матеріали на історичну тему (втім, не тільки на історичну, але зараз обмежусь лише нею) намагаюся підходити до них вдумливо, критично. Зіставляю з тим, що пишуть інші автори (фахові історики, насамперед), з якоюсь власною думкою, виробленою на підставі сукупності прочитаного, коригую її коли аргументи автора видаються мені переконливими.

Дивлячись на те, як історію сприймають інші люди (не всі, але більш ніж суттєва частка), у мене створюється враження, що багато хто сприймає її не як наукову теорію, а як якесь “вчення”. У якому неприпустимо сумніватися, а треба або приймати повністю і беззастережно, або настільки ж повністю і беззастережно відкидати.

Такий підхід дивує. Не кажучи вже про те, що історична наука схильна до “політико-ідеологічного” впливу, самі наукові історичні концепції містять безліч гіпотез, практично завжди побудованих на базі якихось вихідних постулатів. По суті, будь-яке історичне обговорення зводиться до критики і захисту тих чи інших гіпотез. І досить часто такі постулати і гіпотези визнають помилковими.

Подібні процеси характерні не лише для історії, а для всіх наук. Але якщо мова йде про фізику, наприклад, то це нікого не дивує і сприймається з розумінням, але стосовно історії ставлення чомусь інше. Будь-який відступ від “канону” кваліфікується як єресь, що підлягає викоріненню. Сказане в останньому реченні не розповсюджується, зрозуміло, на середовище фахових вчених-істориків (там за оригінальне трактування чого-небудь можуть і похвалити), але ось “громадська думка” відступу від канону чомусь не сприймає.

А даремно! Історія, це не “вчення”, а наукова теорія. І як до будь-якої теорії до неї треба ставитися критично. Вдумливо оцінювати аргументацію тих чи інших її положень, висловлених припущень.