Чинник культурної дистанції у війні

Десь в кінці 2022 року Павло Казарін у себе в Facebook написав пост під назвою у моєму заголовку. Зараз цей матеріал недоступний, але він зберігся у мене в трохи скороченому вигляді і у перекладі на російську мову. Зараз публікую його у зворотному перекладі. Зрозуміло, що цей текст буде відрізнятися від оригінального авторського, але на сутність думок, викладених Казаріним, це не впливає. А самі думки не втратили актуальності.
     ✦ ✦ ✦
Культурна дистанція. Наріжний камінь у фундаменті нашої війни. Війни, у якій фактор культурної дистанції не вдасться скинути з рахунків.

Культурна дистанція народів може бути різною. Наприклад, між українцями та норвежцями культурна дистанція буде явно більшою, ніж між українцями та білорусами. Тому що кириличний алфавіт. Тому що простір православної культури. Тому що Східна Європа, географічне сусідство та слов’янські народи. Українці здатні зрозуміти білорусів без перекладу – на відміну від португальців чи греків. Але величина культурної дистанції визначає не лише здатність розуміти одне одного. Іноді вона визначає ще швидкість асиміляції.

Культурна дистанція між народами є фактором, що визначає логіку та поведінку як окупованих, так і окупантів. А особливість нашої війни в тому, що Росія відмовляється визнавати культурну дистанцію між росіянами та українцями.

Фрази про “один народ” – це ж не формула тролінгу. Це державна стратегія. В рамках якої українцям відмовляють у праві на інаковість. У рамках якої на окупованих територіях спочатку знищують носіїв української ідентичності, а решті пропонують оголосити себе росіянами. Спочатку прибирають тих, хто є носієм культурної дистанції, а потім душать в обіймах тих, хто лишився. І ставку Москва робить саме на те, що слов’янська етномовна спільність, кириличні алфавіти та простір православної культури – цілком достатні для поглинання та розчинення.

Усі останні тридцять років російської політики в Україні – це спроба стерти культурну дистанцію. Звідси – ідеї другої державної мови та спільні підручники історії часів Табачника. Звідси – боротьба з окремою українською церквою та просування громадянської релігії під брендом “Велика Вітчизняна війна”. Москва всіма силами гальмувала культурну емансипацію та готова була залишити українській культурі лише роль певної регіональної особливості – з варениками, шароварами та обов’язковим культом Переяславської ради.

Усі ці тридцять років Україна протиставляла Москві свої спроби збільшити культурну дистанцію. Окремий патріархат та одна державна мова. Політику національної пам’яті та власний пантеон героїв. Новоюліанський календар та навіть колір беретів в українській армії. Іноді навіть безглузді ідеї – на кшталт переходу на латинську абетку – були нічим іншим, як тією самою спробою збільшити культурну дистанцію. Прагненням відокремити ідентичність та спробою прокреслити кордон. Той самий кордон, який Москва не залишала надій стерти.

Культурна дистанція визначає складність асиміляції – зокрема, добровільної. Після анексії Криму окупаційна влада провела на півострові перепис. Згідно з результатами якого, кількість кримських татар на півострові залишилася незмінною – близько 13%, а кількість українців за вісім місяців скоротилася на 10% (з довоєнних 25% до 15%). Мова, етнічна приналежність, національна пам’ять та релігійний чинник спрацювали у першому випадку. А відсутність усього перерахованого – у другому.

Цілком імовірно, що Москва розраховувала на порівнянну швидкість асиміляції та інших окупованих українських територіях. Але особливість короткої культурної дистанції в тому, що це фактор, який працює в обидві сторони, а зміна ідентичності – це двосторонній процес.

За даними радянського ще перепису 1989 року, 11,3 мільйона українців ідентифікували себе як росіяни. Ймовірно, значну частину з них складали русифіковані українці, але це не так важливо, якщо зважити на те, що культурна ідентичність – це завжди питання персонального вибору. Величина культурної дистанції дозволяла їм без особливих проблем інтегруватися в українське суспільство, а тому вже 2001 року три мільйони з них обрали українську ідентичність замість російської.

Зміна ідентичності була питанням особистого вибору. Вона не вимагала зміни конфесії, інтеграція не ускладнювалася фенотиповими особливостями і навіть знання мови та історії стало значним фактором лише через десятиліття.

Усі ці роки персональний вибір визначався сумою подій, що відбувалися в індивідуальних біографіях. Українські росіяни жили в країні, обурювалися рівнем корупції, виходили на протести, реагували на вторгнення у 2014 та 2022, волонтерствували та йшли до армії. У якийсь момент сума вчинків стає важливішою за мову дитинства – і про колишню ідентичність починає нагадувати хіба що закінчення прізвища.

Національність виявилася не рівнозначною світогляду. Багато хто з тих, хто став воювати на боці окупаційної російської армії, цілком міг би похвалитися українським родоводом. Але первинним виявилися або ностальгія за СРСР і “втраченою величчю”, або ситуативний фактор соціального ліфта, здатний піднести тебе в умовах окупації на кілька поверхів нагору.

Ті, хто став на бік України, не завжди могли похвалитися українським бекґраундом. Але первинним виявилося бажання захистити свій будинок та небажання жити за тоталітарними правилами. В очах Москви всі вони тепер – зрадники, які не погодилися з роллю ірредентів. Кожен факт окупації супроводжується терором проти носіїв ідентичності – щоб потім асимілювати тих, хто у своєму житті готовий зосередитись на цінностях побутового виживання.

Саме тому коли ми говоримо сьогодні про нашу війну, фактор культурної дистанції не вдасться скинути з рахунків. Російське “вирішення українського питання” полягає не так у фізичному геноциді, як у культурному. Тому що позбавлених національної ідентичності українців Кремль завжди зможе оголосити росіянами.

Ті, хто сьогодні борються на фронті, борються за те, щоби провести кордон між нами та ними. Будь-яка спроба скоротити культурну дистанцію так чи інакше працює на Росію. Будь-яка спроба збільшити – захищає від розчинення та поглинання.