Останній довід королів та його наслідки

У “старі добрі часи” війни вели не держави, а короновані особи. Політико-стратегічні цілі воєн зводилися переважно до перекроювання кордонів володінь і сфер впливу цих осіб. Жодної ідеології в цих конфліктах не було, і поразка в них, як правило, не загрожувала втратою трону.

Однак з часом політико-стратегічні цілі воєн були доповнені ідеологічними імперативами. Їх висловив Наполеон I влітку 1813 року у відомій розмові з Меттерніхом, коли імператор відкинув запропоновані йому австрійським канцлером від імені антинаполеонівської коаліції вельми вигідні умови миру: “Ваші государі, народжені на троні, не можуть зрозуміти почуттів, які мене надихають. Вони повертаються переможеними до своїх столиць, і для них це все одно. А я солдат, мені потрібна честь, слава, я не можу з’явитися приниженим перед своїм народом. Мені потрібно залишатися великим, славним, таким, що викликає захоплення!”.

У сучасних умовах це ще більш справедливо. Перехід межі, що відокремлює дипломатію від війни, ставить того, хто перейшов цю межу, в ситуацію: перемога – або ухід, втрата посади, втрата влади. Третього не дано.

З однією сторони, в цьому є позитивний момент – зростає ймовірність, що війна буде дійсно “останнім доводом королів”, який, розуміючи можливі наслідки для себе особисто, треба ще зважитися застосувати. Але якщо вже правитель зважився і війну почав…

Путін, звичайно, не солдат, але з’явитися приниженим перед своїм народом він теж не може. А тому і на припинення війни не піде, оскільки для нього це буде означати втрату трону.