“Сила кіно” як ідеологічна основа російської політики

Чи то висловлена Леніним, чи то придумана радянським наркомом освіти Луначарським фраза “з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно” в епоху відсутності Інтернету дійсно відображала реальний стан речей.

Говорячи мовою сучасної етнографії, радянське кіно виконувало функцію конструювання ідентичностей. Тобто вчило населення думати про себе так, як цього вимагала “лінія партії і уряду”. Партійні ідеологи вигадували для народу міфи, які втілювали на екрані кінорежисери. І чим талановитішим був режисер, тим більш живучим виходив міф.

Поставивши на кінематограф як на найдієвіший спосіб ідеологічної обробки населення, радянська влада не відкрила Америку. На той час Америка вже породила Голлівуд, який диктував всьому світу моду і смаки. Як пише у своїй книзі “Культура та імперіалізм” професор Колумбійського університету Едвард Саїд, якщо класичний імперіалізм спирається на економічне домінування, то починаючи з середини 20-го століття постколоніальні “імперії” використовують культурне “поневолення” своїх “колоній”. Голлівуд демонстрував всьому світу цивілізаційну міць США, радянський кінематограф малював комуністичну утопію, щасливих робітників, співаючих колгоспників і прекрасну Москву. Так цей ідеологічний конвеєр і працював.

За прикладами далеко ходити не треба. Якщо тих, хто вивчав історію за радянськими і російськими підручниками, змусити розповідати про Олександра Невського, всі обов’язково згадають “німецьких псів-лицарів”, яких хитромудрий князь заманив на лід Чудського озера, здогадавшись, що обладунки ворога важчі і обов’язково потягнуть його на дно. В історичній реальності “Льодове побоїще” було дрібною сутичкою на західних кордонах новгородсько-псковської землі, яку сучасники ледь-ледь помітили (цій події присвячено 2–3 рядки в двох джерелах – замало для битви “цивілізаційного значення”). Кажуть, що саме тому режисер Сергій Ейзенштейн вибрав Олександра Невського в якості головного героя для патріотичного блокбастера – занадто мало було відомо про цього князя, а значить, історичні факти не заважали польоту режисерської фантазії.

І ось результат: нинішні абзаци російських підручників історії про “Льодове побоїще” майже повністю списані з сюжету фільму “Олександр Невський”, який, у свою чергу, майже повністю вигадав геніальний Ейзенштейн. Фільм прийшовся якраз до речі – у 1938 році був саме час пояснювати, хто тут ворог. Ще більш дивно, що і сьогодні ті ж режисерські вигадки далекого минулого є ідеологічною основою для російської політики. Ось що таке “сила кіно”.
       *
Цей матеріал є трішечки відредагованим уривком зі статті Сергія Чернишова.