Перечитуючи Володимира Даля

Длубаючись у своїй архівній коморі, виявив припалий пилом фрагмент зі словника Даля з тлумаченням слова “русский”. Ось цей:

Подивився на нього і подумав, що треба періодично переглядати старе і відоме, оскільки при новому перегляді відкривається щось нове, раніше не помічене або те, що просто не спадало на думку. А тому давайте детально розберемо написане Далем.

Перше. Щодо “правописанія латинскаго”, під яким очевидно слід розуміти подвійне “с” у слові “русскій”. Мабуть, так — у латинському правописі звук “с” передається подвійним “ss”. Тому і Russia, а не Rusia.

Друге. Щодо прозвища “Россіей, россіянами, россійскими” взагалі, і зокрема Польщею.

Відомо, що слово “Росія” є еллінізованою формою слова “Русь”. Його можна помітити в писемності південних слов’ян з останньої чверті XIV ст., а в Московії — з другої половини XV ст., проте використовувалося воно епізодично і завжди у піднесеному, урочистому, пафосному значенні.

Масове ж використання цього терміну почалося в 1580-х роках у Львові. Причина — ця новація з “грецьким акцентом” мала виразний антикатолицький підтекст, містила в собі певного роду протест проти процесу “латинізації” культури, що розпочався і проявився, серед іншого, у поширенні “латинських” імен Русі. У Статуті школи “грецького і слов’янського письма”, створеної в 1586 році Львівським братством, вперше зустрічається визначення русинів поняттям “російський народ”.

Додатково добру зв’язку хмизу в “антилатинські” настрої підкинула унія з Римо-Католицькою Церквою 1596 року. І зі спалахом в 1620-х роках активності наукового центру при Києво-Печерському монастирі, а з 1632 року — при створеному Києво-Могилянському колегіумі Росія взагалі перетворилася на бренд православного інтелектуала. Незалежно від того, якою мовою він писав, мода на “справжнє”, “істинно православне” найменування Русі переважала. При цьому в цій могилянській традиції вживання слова Росія йшлося про землі Київської митрополії, в першу чергу (в основному) про “польську” їх частину — землі “Руських воєводств”, територію нинішньої України, без урахування земель ВКЛ. Зрозуміло, що московські землі та їх населення в поняття “Росія”, “російський” не включались.

Судячи з усього, саме православні інтелектуали, вихідці з території нинішньої України, які масово потягнулися до Москви з другої половини XVII ст., виходячи із спільності релігії, а з 1686 року і підпорядкування Київської митрополії юрисдикції Московського патріарха, поширили цю назву і на московські землі, “прозвали” Московію Росією, а московитів — росіянами. Термін “Російська держава” з’являється (починає системно застосовуватися з наростаючою частотністю) саме в цей час — за царя Федора Олексійовича. Поступово ця “новомодна” назва витісняє стару “Московська держава”.

Для людей тієї епохи в Москві ці вихідці з території України були іноземцями, поляками. А тому, коли Даль пише “только Польша прозвала насъ Россіей, россіянами, россійскими”, то він не сильно грішить проти суті, але для його часу тут присутній певний архаїзм.

Ну і last but not least. Щодо “русской” у значенні іменника; як “крещоный, христіанинъ”.

Про те, що слово “русь” і похідне від нього “рус(с)кий” спочатку (принаймні в XV-XVII століттях) було конфесійним, а не етнічним визначенням, свідчить безліч фактів, добре відомих історикам. Чи не найяскравіший приклад наводить російський вчений І.М. Данилевський в роботі “Повість минулих літ: герменевтичні основи джерелознавства літописних текстів “. Це рідко цитований фрагмент Тверського літописного збірника (виділення в цитаті мої — Y.K):

Того же лѣта [6961/1453 р.] взятъ быль Царъградъ отъ царя турскаго отъ салтана, а вѣры Рускыа не преставилъ, а патриарха не свелъ, но один въ градѣ звонъ отнялъ; у Софии Премудрости Божия, и по всѣмъ церквамъ служатъ литургию Божественную, и завтреню и вечерню поютъ безъ звону, а Русь кь церкви ходятъ, а пѣниа слушаютъ, а крещение Руское есть”.

Данилевський коментує цей фрагмент: “Те, що тут визначення “руськая”, “руське”, як і власне “Русь” не мають як такого етнічного змісту, підтверджується, зокрема, найменуванням хрещення “руським”. А воно – основа і найважливіша складова віри (як виконання обрядової сторони культу). Іншими словами, мова йде в даному випадку про православну віру і православних, а не про етнічних росіян”.

Пункт 1 Розділу I Соборного укладення 1649 р. починається фразою: “Будет кто иноверцы, какия ни буди веры, или и русской человек…”. Подібну опозицію (іновірці — росіяни) навряд чи можна тлумачити інакше, ніж те, що “русской человек” — це конфесійне визначення, це люди певної віри (вѣри Рускыа), які протиставляються людям інших конфесій (іновірцям).

В 1882 р. в “Прибавлениях к Иркутскимъ епархіальнымъ вѣдомостямъ” тамтешній єпископ Веніамін писав: “…вселенское православіе въ Россіи существует, какъ русская вѣра, и только тотъ называется русскимъ, кто православный”.

Професор МДУ М.В. Дмитрієв вважає, що в Росії процес заміни семантичного змісту визначення “русский” з конфесійного на етнічний відбувся досить пізно — навіть на середину XIX століття його не можна вважати остаточно завершеним. І тлумачення цього слова Далем як слова з “живої” (на той момент) російської мови, де немає навіть побіжної згадки про таке поняття як етнічність, а йдеться тільки про конфесійний зміст, — аргумент на підтвердження цього.