Культура смерті

Сьогодні в Україні існує певний бойкот і навіть заперечення російської культури. У менших масштабах це має місце і в світі. Існування бойкоту є, можна сказати, хрестоматійним. Це не є чимось унікальним в історії воєн – в такі моменти гуманізацією противника не займаються і представників його культури не звеличують.

Французький філософ Володимир Янкелевич після Другої світової війни зробив висновок, що німецька культура не тільки виявилася нездатною запобігти Голокосту, але й сам Голокост вийшов з цієї культури. А тому він послідовно відмовлявся вивчати її, вважаючи культурою смерті.

Про російську культуру найкраще, мабуть, сказав Невзоров. За його словами, культура є тим, що повинно вивести людей з варварства. Російська культура не вивела росіян зі стану варварства, а навпаки, опустила їх туди. Тому вона заслуговує бойкоту, щоб не зробила цього з іншими народами. Можна дискутувати про справедливість такої жорсткої оцінки, але в цілому вона правильна.

За словами того ж Невзорова, “російська культура несе в собі дуже токсичні початки”. Вона переконує – Росія завжди і в усьому права. Тому що Росія – це окрема цивілізація, відтак росіянам дозволено поводитися не так, як поводиться решта світу. Як наслідок – російська культура не запобігла війні, не зупинила її, а, скоріше, зумовила.

За “великою російською культурою” (до речі, а британці, італійці, французи використовують стосовно своєї культури визначення “велика”? – чому тільки російська культура “велика”?) чітко проглядається російський солдатський чобіт – це ми всі знаємо. “Велика російська культура” безпосередньо пов’язана з концептом “великої Русі” – Росії, якій постійно тісно в своїх кордонах.

Рано чи пізно, але війна закінчиться, пристрасті вляжуться і російська культура, очевидно, повернеться в Україну. Як буде виглядати це повернення, поки що незрозуміло, але також очевидно, що повернеться не вся: від її токсичної частини – культури смерті – доведеться відмовитися. Цю частину просто не приймуть.