Стурбованість щодо долі російського етносу

Стурбованість – це в устах українця іронія, звичайно, але суті це не змінює.

Російська пропаганда щодо України будувалася на тезі про “один народ”. Однак усі ці аргументи про спільні слов’янські корені вже давно не є переконливими. Після того, як російська влада використала “м’яку силу” (зокрема, віру і мову) як інструмент агресивної політики – тим більше. А з початком прямої військової інтервенції про це навіть говорити не доводиться.

Після розпаду СРСР перед українським і російським етносом актуалізувалося питання ідентичності. І ось на рівні становлення ідентичностей, основ державності, між Україною і Росією багато відмінностей і прямо протилежних векторів розвитку. І в цьому сенсі Росія у своєму розвитку значно відстає від України.

Завдання пошуку своєї пострадянської ідентичності в тій чи іншій мірі стояло і стоїть перед усіма країнами, що раніше входили до СРСР. У Росії до вирішення цього завдання не те, що не приступали, а навіть не ставили його. Немає навіть розуміння необхідності цього – завдання постановки питання про свою ідентичність підміняється розмовами про особливий шлях, “одиночестве полукровок”, ура-патріотизмом і агресивною поведінкою. Росія чіпляється за старе і хоче туди повернутися.

Однак грати проти історії не вийде – в минуле повернутися неможливо. І Росії рано чи пізно, останній з пострадянських країн, доведеться зайнятися пошуком і побудовою своєї ідентичності. Ідентичності “росіян” в нових історичних умовах. Якщо ж таке завдання не буде усвідомлено і подолано, то доля Росії і російського етносу буде сумною.